24

Дні летіли швидко, а за клопотами не було часу страждати. Мама вже лежала в столичній лікарні, а через кілька днів їй мали зробити операцію. Максим ще телефонував кілька раз, але я не брала слухавку, бо що могла йому сказати, як навіть в очі було соромно дивитися. Цілими днями сиділа біля мами і по-всякому намагалась її підбадьорити. Ні, я зовсім не шкодую, що погодилася на пропозицію батька Максима, для мене зараз головне, щоб одужала ненька, а все інше якось налагодиться. 

Ось одного дня я як завжди сиділа у палаті біля мами і гладила її руку. Як раптом мама запитала:
 ⁃ Донечко, все хотіла тебе запитати... - тихим голосом заговорила мама.
 ⁃ Що саме, мамочко? 
 ⁃ Де ти взяла гроші на операцію? 
 ⁃ Не хвилюйся все законно, мені їх позичив мій керівник з роботи. 
Уточнювати, що це батько мого колишнього хлопця і яку я за це заплатила плату, зовсім не хотілося, мама може ще більше розхвилюватися і всі мої старання будуть марними, тому не стала  засмучувати неньку перед операцією. 
 ⁃ Ой, донечко, як же ми віддавати будемо, - забідкалася Марія Петрівна.
 ⁃ Мамо, не хвилюйся  про це, краще подумай, яке прекрасне майбутнє чекає нас, коли ти випишешся з лікарні здоровою і повною сил, - намагалася заспокоїти маму, хоча в самої на душі коти шкребли.

*** 
Ось і настав цей довгоочікуваний, але водночас і лякаючий день. Не можливо передати словами як я хвилювалася і молилася, щоб операція пройшла успішно і щоб знову могла бачити усміхнене мамине обличчя. Тато також приїхав і також хвилювався і молився. Я відчувала, що мені так не вистачає Максима і його підтримки. Як хотілося, щоб він ніжно взяв мою руку і підбадьорююче стиснув її, міцно обійняв і більше ніколи не відпускав. Хвилини летіли неймовірно повільно, чи мені лише здавалося? Інколи було таке відчуття, що час навмисне зупиняється і злорадно дивиться і насміхається наді мною. Я вже не могла спокійно сидіти,  а ходила з кутка в куток, чим дуже злила батька. 
 ⁃ Ліно, може вже досить маячити перед очима? Сядь спокійно і чекай, бо вже в очах рябить від тебе. 
 ⁃ Вибач тату, але я не можу спокійно сидіти, коли мама там може померти у будь-який момент. 
 ⁃ Замовкни! І навіть не смій думати про таке, невже не чула, що думки мають властивість матеріалізуватися.  
Я не встигла нічого відповісти, як з операційної нарешті вийшов лікар. Я відразу кинулася до нього. 
 ⁃ Не хвилюйтесь, загрози для життя немає, операція пройшла успішно. 
 ⁃ Боже, Слава Богу! - викрикнула я. 
 ⁃ Тепер пацієнтку чекає реабілітаційний курс. 
Я не могла приховати своєї радості, а чому я маю її приховувати? Мама скоро одужає, що може бути краще цього. Тепер я зі спокійною душею могла повертатися на навчання, адже і так пропустила більше місяця, а екзамени вже дуже скоро. Проте перспектива зустрітися з Максимом неабияк лякала. А цієї зустрічі точно не уникнути. Навіть не уявляю як буду дивитися йому в очі, після всього, що він зробив і чим віддячила я. 
*** 
Ось поїзд видає завершальні гудки і зупиняється на одеському залізничному вокзалі. Його основною особливістю є те, що він тупикового типу, і додам трохи історії. Головний залізничний вокзал Одеси побудований зодчим Бернардацці за проектом архітектора В.А. Шретера, в 1884 році прийняв перших пасажирів. На жаль, в останні дні фашистської окупації Одеси, вокзал був зруйнований. Новий, нині чинний, залізничний вокзал побудований за проектом А.М. Чуприна, який зберіг вигляд старого вокзалу, зсунувши його на південь з метою збільшення Привокзальної площі. На фасаді пам’ятні дати: 1944 - рік звільнення Одеси і 1952 – рік побудови нової будівлі.
Цікаво, що старий вокзал міг прийняти тисячу пасажирів за добу. Сьогодні пасажиропотік Одеського вокзалу становить 24 тисячі осіб.
Як тільки вийшла з потягу, голову відразу стало напікати сонце, так, це тобі не Хмельницька область, де зараз максимум градусів п’ятнадцять, а курортне місто, де температура перевищує всі двадцять п’ять. Як же добре знову тут опинитися, я надто люблю Одесу і не проміняла б її ні на що на світі. От лише дуже не просто жити в цьому великому місті, особливо такій бідній студентці як я. Добре хоч, що Антон Олегович дозволив мені залишитися на роботі, а то взагалі не знаю за щоб жила. Проте я твердо вирішила шукати іншу роботи, бо дуже не хотіла мати більше справу з цією людиною, хоч і почувалася йому винною. Ось я вже в своїй квартирі, як приємно опинитися в себе вдома. Сьогодні на пари вже не встигаю, тому є час, щоб зробити вологе прибирання в квартирі, чим я й зайнялася. Раптом завібрував телефон, я подумки молилася, щоб це був не Максим, ну не була я ще готова на відверті розмови, але яким великим було моє здивування, коли я побачила, що телефонує Леся.
Ми з нею, здається, вже років сто не розмовляли, після тієї неприємної сварки. Заінтригована підняла слухавку і відразу почула співчутливий голос подруги: 
 ⁃ Ліночко, привіт. Вибач мене за те, що я тобі тоді наговорила, я була неправа. 
 ⁃ І ти мене вибач, я теж не менше винна, ніж ти. 
 ⁃ Отже, мир? - з радістю в голосі запитала Леся.  
 ⁃ Звичайно мир, - я й сама була рада нашому примиренню, бо не так то і просто інколи без подруги. 
 ⁃ Я чула, що сталося з твоєю мамою, я так тобі співчуваю. 
 ⁃ Дякую, рідненька, але звідки ти дізналася? - здивувалася я, адже окрім Максима і моєї старости групи ніхто більше не знав. Хлопець не міг сказати, бо він не з бовтунів, а от Лізка могла, в неї ж язик без кісток. От найменше хотіла, щоб хтось знав і мене жалів, я так цього не люблю. 
 ⁃ Та майже всі знають. 
 ⁃ Прекрасно, - з іронією в голосі промовила я. Краще б були енки без поважної причини, аніж плітки навколо моєї персони. 
 ⁃ Ну розказуй, що у тебе нового, - вимагала подруга, адже вже стільки часу минуло від нашої сварки.
 ⁃ Та нічого такого, все по-старому, - чомусь вирішила не говорити Лесі, що встигла вже по зустрічатися з Максимом і навіть з ним розійтися. Адже вслід за цією інформацією послідкували б питання, на які я відповідати точно б не хотіла. 
 ⁃ Так уже й по-старому, невже навіть хлопця нема? - не вгавала подруга. 
 ⁃ Якось не склалося, - скривилась я, - а у тебе як?
 ⁃ Все просто прекрасно. Мені мій хлопець пропозицію руки і серця зробив, Ліночко, я така щаслива, - радісно щебетала Леся. - Ти навіть не уявляєш, як я довго цього чекала. 
 ⁃ Що я можу ще сказати, окрім, вітаю. Я справді дуже рада за вас, будьте головне щасливі. 
 ⁃ Неодмінно будемо. 
 ⁃ А коли весілля? 
 ⁃ Ще не знаю, точно після того я як закінчу четвертий курс. Тобто через місяців два-три. До речі ти ж будеш моєю дружкою, якщо звісно раніше мене заміж не вийдеш? - пожартувала подруга. 
 ⁃ Не хвилюйся не вийду і з радістю приймаю твою пропозицію. 
 ⁃ От і добре, дивись мені, ти обіцяла. 
Ми ще довго з Лесею говорили про різні дівочі дрібниці, все таки не легко нагнати час, який ми змарнували через сварку. Завдяки подрузі я хоч на мить забула, свої проблеми і тривоги. Вона була для мене як ковтком свіжого повітря, яке я так потребувала.