23

Вже другий день не наважувалася повідомити Максиму, що ми розлучаємося. На його дзвінки також не відповідала. Коли брала до рук телефон, то все не вистачало сміливості зателефонувати. Проте це потрібно зробити терміново, бо Антон Олегович виконав свою обіцянку і оплатив мамі операцію і дорогу до Києва, тепер моя черга. Схопилася з місця з твердим наміром все-таки зателефонувати до свого коханого хлопця. Не встигла взяти телефон до рук, як він сам завібрував, хвилину повагавшись, все-таки взяла слухавку і почула радісний голос Максима, як же боляче його засмучувати і розчаровувати, але змушена. 
-    Кохана, ти як? - почула такий рідний турботливий голос, що аж горло стиснулося.
-    Все не так погано, знайшла гроші, а на днях маму везу до Києва, - навіщо все це розповідаю, якщо через хвилину юнак мене зненавидить.
-    Який я радий, вже вирішив всі свої справи і виїжджаю до тебе нічним автобусом. 
-    Максиме, не потрібно.
-    Але чому ні, я хочу бути поряд, підтримувати тебе. Не забороняй мені хоч цього. 
Сльози почали мене душити, але стримувалася з усіх сил.
-    Максиме, нам…потрібно…розлучитися, - сказала і наче камінь з плеч скинула, але не передати словами як рвалося моє серце.
-    Що? – перепитав спантеличений хлопець. – Чому? Що я не так зробив чи сказав? Ну хочеш я не буду приїжджати, але не кидай мене ось так по телефону, - я чула як боляче юнаку, але нічим йому допомогти не могла.
-    Максиме, справа не в тобі, а в мені.
-    Це щось мій батько тобі наговорив. Скажи правду, прошу, - молив хлопець і я відчувала, що зараз точно не витримаю і розридаюсь.
-    Пробач мені за все і не телефонуй мені більше. Прощай.
-    Ліно…
Я більше не могла слухати і просто роз’єдналась. В грудях душило і я почала задихатися, сльози струмками потекли з очей, телефон вислизнув з рук і впав на землю. Проте мені було на нього все одно, чи він розбився чи ні. Мені ще ніколи не було так погано і боляче. От що я наробила, та чи і варто було? Телефон знову завібрував, значить не розбився і то добре. Максим зателефонував ще кілька раз, а потім тиша, в якій чулися лише власні схлипи. Я сіла на підлогу і обняла себе за коліна, раптом захотілося, перестати існувати в цьому жорстокому світі, де все вирішують гроші: кому жити, а кому померти, кому бути щасливим, а кому – ні. В цьому світі все продається і купляється, і навіть я.