16

За кілька годин до цього.

Я задоволено потягнулася, лежачи в постелі, а теплі сонячні промінчики, торкаючись моїх щік, змушували посміхатися. Нарешті змогла добре виспатися, та ще й настрій був прекрасний, і здавалось ніщо не могло його зіпсувати. Вперше, напевно за пів року, почувалася такою щасливою. Запитаєте чому? Сама не знаю. Можливо тому що, погода нарешті стала по-справжньому весняною і теплою, а я мала хорошу роботу і придумала як довести Лесі, що змушу Максима бігати за мною. Чогось вже не відчувала тих всеохоплюючих почуттів до хлопця, чи може просто змогла себе в цьому переконати? Не знала чому тоді так хотіла, щоб Максим бігав за мною, невже лише, щоб підвищити свою самооцінку? На роботі все було просто супер, мені стали довіряти складніші завдання, а не просто розносити папки чи заварювати чай. Марина була більше як задоволена моєю роботою, а я була цьому рада.

В університеті все було просто супер, отримала дві п’ятірки, хоч ледве не померла від хвилювання, коли викладач викликав мене до кафедри. Проте мої нерви компенсувалися хорошою оцінкою. На другій парі я почала втілювати свій зловісний план. Жертвою обрала одногрупника, який кілька раз запрошував мене на побачення, але я його постійно ігнорувала. Звичайно використовувати його було жорстоко, але про це я взагалі тоді не думала, а даремно. Хлопець не міг приховати своєї радості, від того, що я сіла біля нього на лекції. Тому відразу перейшов до активних дій і запросив ввечері десь прогулятися. Я не могла відмовитися. До їдальні ми теж пішли разом. Відразу помітила Максима, який з похмурим виразом обличчя сидів за столиком і здається, як завжди, мене не помічав, я сіла до нього боком, а через декілька хвилин до мене приєднався Андрій, саме так звали мою жертву. Хлопець розповідав мені, аж надто нецікаві історії, але я сміялась так голосно, що Андрій вважав себе королем гумору. Доки слухала ще одну розповідь, перевела погляд на Максима, той сидів з таким розлюченим поглядом, що мені аж смішно стало і я не витримала та ще раз голосно залилася сміхом. Раптом помітила біля юнака дівчину зі своєї групи, вона, заграваючи, торкнулася його плеча. Мене аж злість взяла, от чого вона до нього липне, наче жуйка до штанів. Невже я ревную, та ні, просто, не хочу, щоб він дивився на когось крім мене. От, яка ж я егоїстка, а ще вважала себе хорошою людиною. Мої думки перервав гучний голос Максима, який грубо відшив дівчину. Його погляд випромінювали таку лють, що мене знову це насмішило і я глянула йому прямо в очі. Я розуміла, що не ця прищепка викликала в нього таку злість, а я і моя здогадка підтвердилася, коли хлопець рушив до мого столика, але зовсім не передбачала, що він вхопить мене за лікоть та ще й накаже, щоб я йшла з ним. Цікаво куди? Невже я його так розізлила, що він вирішив прибити мене десь в кутку. Та що за дурні думки знову лізуть в голову. Смішинки з моїх очей зникли, натомість з’явився страх, місце, де лежала рука Максима, горіло вогнем, а тілом пройшовся холодок. Даремно його так розлютила. Мій переляканий погляд не заховався і від Андрія, тому він різко встав і спробував забрати цю залізну щелепу з мого ліктя, який вже аж занімів. Хлопці гучним голосом почали розмовляти, а я сиділа наче іграшкова лялька, за яку сваряться діти. На нашу групку зглядалася вже вся їдальня. Мені навіть трохи соромно стало. Юнаки дивилися один на одного з такою ненавистю, що ще мить і вони вчіпляться в шию. Хлопці і справді почали б битися, якби я різко не встала зі стільця і голосом повним сталі промовила:

- Максиме, ти нам заважаєш розмовляти, і я з тобою нікуди не піду, бо не лялька, яку ти можеш смикати за мотузочок і наказувати, що робити.

Максим від моїх слів на кілька секунд послабив хватку, а я, скориставшись цією миттю, вирвалася на волю і, вже звертаючись до Андрія, промовила:

- До вечора.

Андрій випромінював щастя.

- Звісно, я за тобою зайду.

На Максима я старалася не дивитися, бо якби і наважилася глянути, то його очі спопелили б мене. Доки йшла відчувала його, пропалюючий мою спину, погляд. Останнє, що почула, коли уже виходила з їдальні, голос Максима:

- Чого дивитесь, кіна більше не буде.

Раптом відчула, як хтось вхопив мене за руку і смикнув в сторону. Я намагалася вирватися, але він точно був сильніший за мене і жорстоко волік мене за собою. Хотіла закричати, але в горлі пересохло і змогла лише видавити тихе: відпусти.

Я прекрасно знала хто мене тягне за собою, важко було б не здогадатися. Звісно Максим. Коли нарешті хлопець відтягнув мене подалі від цікавих очей студентів і викладачів, я вже не могла стримуватися і захрипшим голосом заговорила:

- Негайно мене відпусти маніяк, бо закричу.

Юнак лише засміявся, але руку відпустив.

- Закричить вона, - в його голосі вчулася зверхність і насмішка. – Чого тоді всю дорогу мовчала?

Я на мить задумалася, а справді чому? Хоча навіть якби і кричала, ніхто б не посмів стати на мій захист, адже мати такого ворога, як Максим нікому не хотілося.

- Що ти взагалі собі дозволяє? - аж кипіла від злості. - Яке ти мав право притягнути мене сюди?

Очі хлопця зіщулились і стали схожі на дві щілинки.

- Це ти поясни, що в біса, відбувалося в їдальні? 

- Пробач, а твоє яке діло, що і з ким я робила - вже аж не витримувала, нерви були на межі. - А ти що приревнував?

- Хм, ще чого, просто в голові не вкладалося, що ти мене на це чудо проміняла? - швидше до себе сказав Максим, а сам подумав: "Боже, кому він бреше? Звісно приревнував, та ще так, що готовий був перетворити цього недозалицяльника на кучку попелу, але Ліні не обов'язково знати про його почуття".