14

На фірмі я вже працювала тиждень, робота була не дуже складна, в основному принеси-подай, та й платили за неї добре. Марина була повністю мною задоволена, та й директору подобалася моя старанність, тому коли я попросила аванс, він мені заплатив, без зайвих допитів, можливо тому що знав куди потрачу гроші. З навчанням звичайно було складніше, бо через тісно розписаний робочий графік не завжди вчасно встигала здавати всі проекти, але поки що викладачі мене терпіли, а я  цим користувалася. З Максимом  перебувала у статусі «все складно», хлопець, як і говорила Леся, більше до мене не підходив і мені навіть здавалось, що не дивився у мою сторону, а коли раптово ловила його погляд, то він був сповнений такого холоду і ненависті, що аж відверталася. А ще я так і не дізналася, хто тоді відвіз мене до лікарні, можливо сусід, але запитати у нього  боялася. Сьогодні у мене був вихідний на фірмі, та й з останньої пари ми пішли раніше, бо викладач захворів, а заміна так і не прийшла. Тому ми з чистим сумлінням вирішили, що можна розходитися по домам. Коли спускалась східцями, то наче за велінням долі, яка так і шепотіла: вам потрібно поговорити, зіштовхнулася з Максимом. Юнак зробив вигляд, що мене не знає і на моє тихе привіт, навіть не відповів. Ну, що ж я теж маю гордість і за ним бігати не буду. Хоч серце і розривалося на куски і шепотіло, що потрібно будь-якою ціною повернути його кохання, а гординя продовжувала твердити, що цього не можна ні в якому разі робити. За роботою я майже забувала про своє кохання, але коли раптом бачила хлопця, то моє серце щеміло і вимагало його. Спустившись ще на кілька сходинок, раптом задзвонив телефон, і я, намагаючись, його дістати впустила кілька книг на підлогу, забувши про телефон, кинулася їх піднімати.  Максим, побачивши цю картину, розсміявся, і хотів вже сказати, яка я розтяпа, але мій вбивчий погляд його зупинив. Хлопець лише хмикнув і пішов далі, а я стояла і дивилася йому вслід. Просто не розуміла, як можна було так холодно ставитися до людини, яка йому подобалася, принаймні я на це дуже сподівалася. Вийшовши з університету, вирішила, що потрібно вже нарешті занести гроші за квартиру Марії Іванівні, зателефонувала їй і запитала чи через годину  буде зручно, щоб я під’їхала. Після її згоди купила тортик, бо треба ж  якось віддячити за роботу і за відстрочку платежу. Рівно через годину я підходила до під’їзду багатоповерхівки в елітному районі Одеси. Набравши номер квартири на домофоні, чекала доки мені відчинять двері. Відповівши на запитання: хто там, що це Аліна, двері з піском відчинилися й я ввійшла в просторий, чистий і світлий під’їзд. Да, мій порівняно з цим просто злиденний. Квартира Марії Іванівни також вражала розкішшю і величиною. Просторий хол, який плавно переростав у вітальню був у молочно-білих тонах, мебель із чорного дерева створювала прекрасний контраст і ефект шахової дошки. Креативно, не кожен наважиться на такий ремонт. Відразу відчуваєш себе Алісою в Задзеркаллі. Високі навісні потолки завершували красу. Я швиденько віддала гроші і коли хотіла дати їй торт, у двері хтось подзвонив. Марія Іванівна відчинила, і я почула до болі знайомий голос, який говорив:

- Привіт, бабусю. Вирішив до тебе заскочити.

Тільки не він і щоб підтвердити свою здогадку різко обернулася. Максим втупив в мене здивовані очі, які виросли до розміру п’яти копійок, хоча, чого це я з нього сміюся, мої були не менші.

- Не знав, що у тебе гості, - пробубонів хлопець, не відриваючи погляду від мене.

- А, познайомся – це Аліна. Аліно, це Максим, мій внук.

- Ми… - почала я, але юнак мене перервав і швидко відповів:

- Приємно познайомитися.

Я аж оторопіла, то от як він, вирішив пограти в незнайомців, добре, приймаю гру. Посміхнулася йому голлівудською посмішкою і мовила:

- Мені теж.

Нарешті згадала про торт і простягнула його Марії Іванівні.

- Це вам, дякую за все.

- Дякую, Максиме, Аліно, проходьте, поп’ємо чаю.

- Я напевно піду, бабусю, - швидко затараторив Максим.

- Та чого ти? Давай проходь.

Хлопець глянув на мене і здається прочитав перемогу в мої очах. Ні, він не потерпить її тріумфу, якщо так не хоче залишатися в його компанії, то нехай сама йде і швидко сказав:

- З радістю.

- От, і прекрасно.

В моїх очах було стільки страху, що він точно не залишився поза увагою хлопця. «Невже вона так боїться залишатися зі мною? Потрібно це вияснити» - подумав, доки проводжав Ліну до вітальні.

- Зараз швиденько приготую нам чаю і поріжу тортик, а ви, молодь, поки поспілкуйтеся.

Перспектива залишатися з Максимом на самоті мене зовсім не радувала, тому швидко запропонувала свою допомогу.

- Давайте, я вам допоможу.

- Дякую, Аліночко.

Доки Марія Іванівна готувала чай, я розставляла посуд. Хлопець, не відриваючи погляду, мовчки слідкував за кожним моїм рухом, а коли зводила на нього очі, різко дивився в сторону, уникаючи прямого зорового контакту. От же боягуз.  Нарешті повернулася бабуся Максима і ми, всівшись за столом, почали чаювати. Розмова, щось не клеїлася і Марія Іванівна почала запитувати мене про навчання, про роботу. Я намагалася їй відповідати змістовними реченнями, але всі вони починалися словами: все добре. І справді все було добре, доки мова не зайшла про моїх хлопців. О, Боже, за що ти мене так караєш?

- Аліночко, а у тебе хлопець є? - поцікавилася жінка, відпивши чаю.