13

Життя потроху налагоджувалося, якщо не рахувати, що грошей катастрофічно не вистачало. Сьогодні потрібно платити власниці квартири, а у мене в кишенях вітер свище, тому похнюплено сиділа на дивані і придумувала можливі варіанти виправдання. Дзвінок у двері перервав мої думки. Встала, щоб відчинити й ішла, наче на смертний вирок. Якщо власниця захоче мене виселити, то я зрозумію, але не знала одного, де знайду квартиру за таку ціну.

Коли я повідомила, що не маю грошей, Марія Іванівна глянула на мене таким поглядом, що мені захотілося впасти крізь землю, або стати невидимкою аби вона мене лише не бачила. Марія Іванівна була жіночкою років сімдесяти, висока, худорлява. Вона  була дуже доброю людиною, але от погляд мала сердитий і навіть коли посміхалася, очі все одно залишалися серйозними. Марію Іванівну я спочатку боялася, як вогню, а згодом почала звикати до неї і вже навіть кілька разів просила її про відстрочку.

- Аліно, я все розумію, але ти також зрозумій.

А, так, потрібно сказати, що власниця квартири звертається до мене на «ти«, я сама запропонувала таке звертання, бо ж я їй у внучки годжуся, а ще якось не зручно чути від неї ВИ.

- Я знаю, що часто прошу вас, але це востаннє, обіцяю, подивилася на неї жалісними котячими очима, сподіваюся спрацює. 

- Дуже на це надіюся, я вже не буду йти до тебе вдруге, занесеш мені гроші сама, але на довго не затягуй, - змилостивилася наді мною Марія Іванівна і я була готова її розцілувати в обидві щоки. 

- Добре.

- Давай, хоч показники лічильника візьму.

Я провела Марію Іванівну до кухні, як раптом вона сказала:

- Слухай, ти ж здається на художника вчишся.

- Так.

- Мій син директор дизайнерської фірми і він шукає помічника секретаря. Та не дивуйся такій дивній посаді. Його секретарка вагітна і їй важко справлятися з великою кількістю роботи, а звільнити її він по закону не може.

- Звичайно я не проти працювати.

- От і добре, я дам його номер, скажеш, що від мене.

- Дякую, вам велике.

Власниця квартири пішла, а я не знала, де себе подіти від радості. Такого повороту долі я навіть уявити не могла. Все таки Велике Місто не таке жорстоке, як здається, і подарувало мені ще один шанс, але я навіть не уявляла, як за нього зовсім скоро доведеться розплачуватися. Швидко набрала номер і не могла дочекатися доки завершаться надоїдливі гудки.

- Алло, - почула чоловічий голос.

- Доброго дня, я телефоную щодо роботи, від Марії Іванівни.

- А, зрозуміло, як вас звати?

- Аліна.

- Дуже приємно, мене Антон Олегович. Давайте завтра ви прийдете на співбесіду і ми все обговоримо. Вам підходить?

- Звичайно.

Офіс, до якого я прибула у зазначену годину, вражав своєю розкішшю і хорошим смаком. Все було витримано в пастельних тонах, за стилем походило на класицизм, але були також присутні домішки й інших стилів. Я повільно пройшла холом і нарешті знайшла кабінет Антона Олеговича. Зібравшись з хоробрістю, постукала у двері, не почувши відповіді, наважилася ввійти і опинилася в приймальній. За столом сиділа світловолоса дівчина років двадцяти шести і швидко перебирала пальцями по клавіатурі. Мені чомусь здалося, що вона так захопилася роботою, що навіть не помітила, що хтось ввійшов до кабінету. Я захрипим голосом звернулася до білявки:

- Доброго дня, я на співбесіду.

Дівчина швидко підняла голову і подивилася на мене своїми зеленими очима, вони були такого насиченого кольору, що спочатку подумала, що на ній були лінзи. За такі очі у середньовіччя її могли спалити на вогнищі як відьму. Так стоп, щось я вже перегинаю палку. Секретарка тим часом повідомила директору, що я прийшла на співбесіду і він відповів, щоб я заходила. На тремтячих ногах ввійшла до кабінету, він був весь у кавових тонах, біля вікна розташовувся стіл, за яким сидів керівник, а у кутку стояв темно-коричневий шкіряний диван, біля нього журнальний столик. Антон Олегович був темноволосим, високого зросту, з глибокими сірими очима,  вже бачила такі самі очі і вони належать Максиму. Відкинувши думки про хлопця, сіла на запропонований стілець.

- Аліна, правильно?

- Так, - несміливо відповіла, бо серце аж надто швидко билося від хвилювання.

- Ви маєте якийсь досвід роботи секретарем?

- На жаль, ні.

- Ви навчаєтесь?

- Так, в Національному університеті на художньому відділені.

- В мене син теж там навчається, - наче сам до себе промовив і продовжив: - Ви зможете поєднувати роботу з навчанням?

- Буду старатися.

- Вам не обов’язково буде щодня працювати в офісі, деяку роботу можете робити на дому. Марина, так звати мого секретаря, даватиме вам різні доручення, а ви будете їх виконувати. Така оплата вам підійде?

І Антон Олегович написав на клаптику паперу цифру, від якої у мене ледве не відвисла щелепа. На таку суму я навіть не розраховувала. Напевно в моєму житті з’явилася біла полоса. Та за такі гроші я зможу навіть оновити гардероб.

- Звичайно, цілком.

- От і прекрасно, до роботи можете приступити прямо зараз.