12

З кожною годиною мені було все гірше і гірше, температура лише на декілька годин спала, але згодом знову виросла до 38, я відчувала просто нестерпну біль в усьому тілі, так наче мене били палками. Ліки вже майже закінчувалися, але йти в аптеку сил не було, до того ж вона знаходилася за зупинку від мого будинку. Та яка там аптека, коли по квартирі не могла ходити. Температура продовжувала рости, я була в паніці. Що робити? Не було в кого запитати, бо маму тривожити не хотіла, а друзів вже не було. Тому вирішила скрутитися калачиком і чекати дива. Промарила цілу ніч, а на ранок була така виснажена, що навіть промайнуло бажання померти. Та ні, це ж божевілля! Гони від себе такі думки. Чомусь швидку викликати не додумалася, взагалі вже температура мозок розплавила. Просто лежала і чекала, а раптом станеться диво і мене врятують. І таки дочекалася, почувся легкий стук в двері. Спочатку подумала, що здалося, але ні стук повторився, але вже голосніше. Ледве зіп’ялась на ноги і пошкандибала до дверей. Навіть не уявляла, хто міг до мене прийти, бо ж нікого не чекала, з останніх сил відчинила двері і завмерла, бо не могла роздивитися фігуру, яка стояла переді мною, пересохлими губами хотіла запитати: ти хто, але змогла лише прошепотіти: ти… і відчула, що падаю кудись в невідомість. Опритомніла вже в палаті, принаймні думала, що саме там, бо навколо були сині стіни, от нащо фарбувати їх в такий жахливий колір, і пахло ліками, наче в аптеці. Хотіла рухнути рукою, але відчула лише гостру біль, підвела погляд і помітила, крапельницю. Брр… Добре, що не бачили мої очі як її ставили, а то знепритомніла б ще раз. Цікаво, хто мене сюди привіз? Треба буде запитати в лікаря, коли прийде. Але замість нього до палати зайшла медсестра і повідомила, що час робити укол. Мої очі стали по п’ять копійок. Ні, ні, ні… будь ласка тільки не укол, я ж їх до смерті боюся. Але все таки здалася під суворим поглядом медсестри, та що я дитина, щоб плакати. Тому, стиснувши зуби, повернулася на бік.

Пробула в лікарні кілька днів, але так і не змогла дізнатися, хто мене сюди привіз, бо лікар повідомив, що якийсь хлопець, але як його звати не знає. «А може це Максим», – проскочила божевільна думка. Та ні, цього не може бути, він ж ненавидить мене, уникає, та й взагалі звідки юнак міг знати мою адресу. 
 

Ось вже лежу вдома на своєму диванчику й просто дивилася в стелю. Погоджуюся, що це зі сторони виглядає дивним, але в мене не було сил й бажання про щось думати, чи ти більше робити. Я відчувала, що вже остаточно заплуталася у своїх діях і почуттях. От чому все так складно, адже всі стверджують, що кохання - діагноз простий. Проте, чого тоді мені так кепсько на душі. Може того що вже розкаювалася, що відшила хлопця, в якого до безтями закохана. Звичайно, можливо зробила дурість, але відразу переконувала себе в протилежному й миттєво відкидала сумнівні думки. Чомусь постійно думалося, що тим рятівником-лицарем, який привіз мене до лікарні був саме Максим. От не знаю чому, але мені так здавалося, як сказала б моя бабуся: здається - хрестись. Відразу згадались теплі бабусині обійми й така щира посмішка, наповнена добротою й ласкою. А ще пригадався її запах, вона завжди пахла корицею, як і її фірмовий десерт - шарлотка. Раптом так захотілося додому в гостинний будинок і до таких рідних серцю людей. Напевно в кожного бувають такі миті в житті, коли хочеться все покинути й опинитися вдома в рідній домівці, вдихати аромат запашної домашньої випічки й трав‘яного чаю, а ще сидіти біля вікна й дивитися, на трохи занедбаний, дворик, проте наповнений твоїм дитячим сміхом і спогадами про дитинство. Звичайно воно не було безтурботнім, але ті маленькі проблеми, які колись здавалися велетенським, ніщо порівняно з дорослим життям, таким нелегким і далеким від рідної домівки. Знову захотілося стати дитиною, ну хоч на мить, щоб зарядитися позитивною енергетикою й вже з повною батарейкою повернутися назад. Проте приємні спогади швидко витісняються негативними. Навіть не хочеться думати, що таке класне замовлення я втратила через свою хворобу, от де тепер брати гроші? Залишається єдина надія на стипендію, але її навіть не вистачить, щоб заплатити за оренду квартири, а ще потрібно за комунальні, й не забувати, що на їжу теж потрібно. Аж за голову взялася. Потрібно терміново шукати підзаробіток.