9

Кілька годин тому.

Я прокинулася з поганим передчуттям, наче мало статися, щось не зовсім приємне. Хоча це і не дивно, бо зі мною постійно, щось трапляється. День не клеївся з самого початку. Спочатку згоріли гарячі бутерброди і я залишилася без сніданку, так як хліба більше не було. Потім ніяк не могла намалювати рівні стрілки, тому стерла весь макіяж і вирішила йти без нього, бо вже страшенно запізнювалася. Зі швидкістю ракети полетіла на зупинку, але за законом підлості, автобус втік прямо перед моїм носом. Та що за день сьогодні такий, суцільні неприємності. Знову запізнювалася на пару, це вже стало моєю звичкою. Скоро викладачі перестануть пробачати мої запізнення і просто не пустять на пару, я дограюся, що таке справді станеться. В аудиторію забігла з дзвінком, і то добре. Сьогодні семінар проходив у письмовій формі опитування, тому ми слухняно, як у школі дістали листочки, ручки, і почали відповідати на запропоновані питання. Я вже майже дописала перше, як раптом почула, що хтось мене штурхає в ногу. Різко обернулася, на мене подивилися пара благальних очей, які просили, щоб я допомогла. Я тихо прошепотіла, що спочатку напишу свою роботу, а потім підкажу. Проте не минуло і хвилини, як стук по нозі повторився, мене аж збісила така наглість, тож сказала, що спочатку напишу своє, а потім, як залишиться час, то вже чуже, але ні, одногрупниця вимагала, щоб їй допомагали негайно. Складалося таке відчуття, що я їй щось повинна. Я знову повернулася до неї, але в цей час викладач помітив мій рух і запитав, що там таке. Одногрупниця голосно виголосила на всю аудиторію, що я хочу, щоб вона мені допомагала. Мене аж сіпнуло, від несподіванки. Так як так можна, от і роби після такого людям добро. Я хотіла заперечити, але мене ніхто не хотів слухати. Викладач, навіть не з’ясувавши чи це правда, сказав, щоб я здала роботу і прийшла на перескладання. На мене наче відро холодної води вилили, мені не почулося. Ну звісно, викладач швидше повірить найстараннішій студентці, ніж мені, яка спала на її лекціях. Але ця несправедливість згризала мене з середини, от як так можна.

-  Аліно, мені повторити ще раз, здавайте роботу і чекаю вас на перескладанні.

Я навіть не рухнулася, сльози образи накотилися на очі, але стримувала себе до останнього, а потім в голові промайнула божевільна ідея: втекти подальше звідси, заховатися від всього світу, від всієї несправедливості і підступних людей. Тому, довго не думаючи, схопила сумку й кинулася до виходу. Вслід чула, як викладач крикнула, щоб я негайно повернулася, але мені було байдуже на всіх і навіть на наслідки, які мене чекають після такої витівки.

Я мчала, навіть не озираючись, а то б помітила, що за мною слідував Максим. Побачила його лише тоді, коли, забившись в найвіддаленіший куток під сходами, хтось до мене заговорив:

-  Тільки не плач, терпіти не можу жіночих сліз.

Цей голос я впізнаю із тисячі, ну звісно, за моєю спиною стояв мій коханий хлопець, але тон, яким він це сказав, мене аж злякав, такий холодний і байдужий. Я змахнула зрадливі сльозинки, які вже встигли накотитися на очі і в будь-яку хвилину могли капнути. Повернулася до юнака і глянула прямо йому в очі. Максима, наче паралізувало. Перед ним була та сама прекрасна незнайомка з вечірки, в цьому хлопець навіть не сумнівався. Що казати, що робити, він не знав, просто стояв, як кам’яна  скульптура і витріщався на дівчину. Максим бачив її неймовірні очі, вони були темно-сині, як небо перед дощем. Юнак ще довго міг ось так стояти, якби дівчина не заговорила:

-  Я і не збиралася плакати, - і гордовито закинула голову.

Хлопець прекрасно бачив, що вона обманює і доказом цього була сльозинка, яка все-таки стікала по щоці. Максим, навіть не усвідомлюючи, що робить, швидко опинився біля мене й зворотною стороною долоні швидко витер зрадливу сльозинку. Я боялася навіть поворухнутися, тим часом юнак взяв мене за підборіддя, тим самим підняв мою голову і подивився в очі. Максим бачив скільки там образи, тому обняв мене і прошепотів:

-  Можеш плакати, твої сльози я готовий терпіти.

Я аж дари мови втратила, що він там сказав, а точно, що готовий терпіти мої сльози. Е ні, таких жертв мені не треба, тому з усієї сили відштовхнула юнака від себе. Хлопець такого не очікував і ошелешено втупився на мене.  А що він думав, що зможе стати моєю жилеткою для сліз, помилився, я не збираюсь ні перед ким бути слабкою, сопливою дівчинкою.

-  Та, що з тобою таке? - здивовано запитав, ошелешений моєю на нього реакцією. Напевно звик, що будь-яка дівчина тільки те і робить, що мріє опинитися в його обіймах.

Було помітно навіть неозброєним оком, що Максима заділо, те що я зробила, бо він знову рушив до мене. Я застережливо витягнула руки, намагаючись сказати, щоб залишався стояти там де є, але хлопець, навіть не звернув увагу на цей мій жест і продовжував наближатися. 

-  Не підходь до мене, - вже з тривогою пробелькотіла я і почала відступати, юнак раптом засміявся і зупинився.

-  Ти нагадуєш мені їжачка, але дуже милого.

Максим насміхався з мене, це починало вже злити, та хто він взагалі такий, тому скрегочучи зубами прошипіла:

-  Рада, що хоч комусь з нас весело.

Хлопець ще більше почав реготати. Я не розуміла, що його так смішило. Аж раптом він перестав посміхатися і одним різким рухом притиснув мене до стіни, поклавши свої долоні з двох боків від мене, таким чином я опинилася в своєрідному полоні.

-  А тепер поговоримо серйозно.

-  Чого тобі треба? - не приховувала злості.

-  А сама не розумієш, ти ж здається не дурненька.

В моїй голові відразу пролетіла сотня різних варіантів, але те що сказав він, такого  не могла навіть уявити.

-  Я буду твоїм хлопцем, - серйозним голосом заявив Максим.

Мені не почулося? Він сказав, що буде моїм хлопцем, навіть не запитав, чи хочу я, а просто поставив перед фактом.

-  А запитати моєї думки ти не хочеш? – з притиском на кожному слові запитала.