2

Додому летіла наче на крилах.  В серці стукало: «Прийняли. Тепер я стану відомою моделлю». Кортіло розповісти про свій успіх цілому світу, нехай знає, яка я молодець. Даремно нарікала на невдалий день, вже думала, що я невдаха по життю, якій не щастить ні в роботі, ні в навчанні, ні в коханні. Існують ж такі люди, яких наче переслідує чорна смуга, до таких і себе записувала. Аж раптом таке щастя. Велике Місто не таке уже й жорстоке, он який шанс мені подарувало, тепер головне його втримати. Ще б мені прекрасного принца зустріти і прожити справжнє кохання, про яке складають легенди і описують у казках. А ще хочу багато подорожувати і побачити Париж, про який так багато говорять. Та ні, це щось я розмріялася, Велике Місто зовсім не таке щедре, якби мені хотілося. Тоді я ще не знала, що всі мої бажання, Велике Місто почуло і вже почало виконувати, але, на жаль, трохи переробивши на свій маневр. З бажаннями треба бути обережним, бо інколи вони стають не щастям, а суцільними проблемами. 

***

Відчуваю, що хтось штурхає мене в бік. Розплющую очі і не розуміючи озираюся. Сто, а може і більше, пар очей втупилися в мене. Боже, невже я заснула на парі? Здається, що так.

-  Дівчино, нарешті ви прокинулись, - чую незадоволений голос. 

Повертаю голову  і розумію, в яку халепу потрапила. Просто переді мною стоїть Олена Миколаївна. Треба трохи пояснити, чому я подумала, що влипла по самі вуха. Ця професорка була найсуворішою викладачкою, напевно зі всіх, яких бачив світ. Вона була настільки закохана у свій предмет, що на перездачі до неї ходили, як мінімум раз п`ять, доки нарешті Олена Миколаївна змилувалась і ставила нещасну трійку за екзамен, і то з авансом; не одного студента вона зрізала зі стипендії чи навіть червоного диплому, то була страшна жінка. До неї на лекції, ходили всі, і навіть самі ліниві двієчники писали конспект, як слухняні першокласники. І от я мала таку необережність заснути на її лекції.

-  Сподіваюся, панянка виспалася? - далі знущалась з мене викладачка.

-  Вибачте, я не знаю як це трапилося, - розгубилася я.

-  Мені все одно як це трапилося. Панянко, на вихід, - наказала сердитим голосом, не залишивши жодного вибору, окрім як слухняно зібрати свої речі і вийти з аудиторії. Ледве встигла зачинити двері, як побачила ЙОГО, хлопця з моїх мрій. Стояла й тупо витріщалась, як раптом, відчула поштовх, не втрималася на ногах і впала. Зошити, які тримала в руках полетіли слідом за мною, з них повилітали малюнки, над якими я сиділа цілу ніч, аби сьогодні віддати замовнику. Гостро відчувала біль в нозі, ще й таку різку. От за що на мене сипляться всі біди планети? Аж раптом до мене підійшов, не хто інший, як юнак із мрій.

-  З тобою все добре? - запитав оксамитовим голосом.

Мовчала, лише дурнуватим поглядом дивилася на нього.

-  Дівчино, все нормально? - ще раз поцікавився юнак і глянув на мою скалічену ногу.

Та яке там нормально, коли поряд зі мною стоїш ти. Аж ось він подав руку, я, наче дерев`яна лялька, вхопилася за неї й хотіла встати, але нога так боліла, що навіть рухнути нею не могла.

-  Болить, - прошепотіла.

-  Що?

Він нахилився трохи вперед аби розчути, що я там бурмочу.

-  Дуже нога болить, рухнути нею не можу, - трохи голосніше сказала я і скривилася.

Хлопець швидко зібрав мої малюнки й зошити в сумку і дав її мені, а потім з легкістю підхопив мене на руки. Він був настільки близько, що в мене туманилося в голові, і здається темніло в очах.

Прийшла до тями в медпункті, коли медсестра піднесла до носа нашатирний спирт. Ох, і запах у нього противний, може мертвого підняти. Хлопця поряд не було. Ну звісно ж, чого йому сидіти біля незнайомої дівчини, але все таки, який він вродливий. Отак замріяна просиділа аж до приїзду швидкої. Навіть не дивилася, що робив лікар, не відчувала болю, взагалі нічого, якщо чесно. Перед очима стояло його обличчя і сірі очі, настільки глибокі, що в них можна потонути. Коли лікар закінчив перев`язку, я нарешті відволіклась від своїх думок і запитала, що зі мною.

-  Діагноз простий – ви дівчино закохалися, - звичайно ж лікар цього не говорив, але почула я саме це. Взагалі вже дах їде.

-  Що? – перепитала.

-  Вивих, потрібно накладати гіпс.

-  Який гіпс? – ледве не плакала. - У мене ж зйомки скоро будуть.

-  Мені жаль, але по іншому ніяк не можна.