37.

    Андрій повертався з лікарні, куди повезли Настю. Він дотепер не міг повірити, що з нею таке сталося. І з голови не виходили її останні слова про те що Віталіна її вб'є, якщо вона щось розповість. Скоріш за все це справа рук Віталіни. Андрій чудово знав яка вона була мстива.

Віталіна сиділа у вітальні на м'якому шкіряному дивані й здавалася напрочуд спокійною. Але в Андрія все кипіло всередині він не міг стримуватися і мало на неї не накинувся. Ця підступна гадюка зіпсувала йому життя ще й тепер загубила Настю. Андрій був майже на сто відсотків впевнений, що це зробила Віталіна. От тільки довести він це не міг, бо той хто вилив на Настю кислоту був у чорному костюмі з маскою на обличчі. І скоріш за все це був чоловік. 

– Віталіно, нам потрібно поговорити. До речі здогадайся звідки я щойно прийшов? – не без сарказму мовив Андрій.

– Гадки не маю. Це твої справи куди ти ходиш, — спокійним тоном відповіла Віталіна.

– Я був у лікарні. З Настею. Завдяки тобі вона тепер інвалід. 

– До чого тут я? І взагалі Настя що в лікарні? – Віталіна вдавала наче нічого не сталося.

– Так, її облили кислотою й зараз вона у критичному стані.

– Який жах, а можна її провідати? – поцікавилася Віталіна.

– Ні, вона у реанімації й краще тобі туди не сунутися. 

– Бідна Настя, як вона все це переживе...

– Сподіваюся що переживе, а ось ти мені скажи, де Рита? – напряму спитав Андрій.

 – Як де? Ти сам знаєш, що вона в Італії з Матвієм.

– Ні, Віталіно це суцільна брехня. Рита не тікала з Матвієм й ти це добре знаєш, — Андрій потрохи наближався до Віталіни.

– Хто тобі сказав таку дурню? Ця ідіотка Настя? – психанула Віталіна.

– Яка різниця. Ти або скажеш мені правду, або ми поговоримо по іншому.

– Ти мені погрожуєш Андрію? – зараз Віталіна не здавалася такою милою і доброю. 

– Розумієш це як хочеш. То ти мені скажеш, що насправді сталося з Ритою, — Андрій продовжував наполягати на своєму. 

Його обличчя стало багряним від злості. Схоже Віталіна зрозуміла, що він серйозно налаштований, тому що почала виражати занепокоєння.

– Ти справді цього хочеш?

– Так, і прошу не змушуй мене бути жорсткішим.

– Твоя Рита звичайна злодійка. Вона обікрала мене й втекла, — сказала Віталіна й криво подивилася на Андрія.

– Що за нісенітницю ти верзеш? - закричав Андрій й міцно стиснув Віталіну.

– Це правда. Вона вкрала мій набір прикрас з білого золота, який до речі мені подарував твій батько.

– Не може бути. Рита на таке не здатна.

– Я теж так думала, але як бачиш інколи навіть самі правильні люди помиляються.

– Я тобі не вірю. Мені потрібно знайти Риту й самому все дізнатися.

– І де ти її знайдеш, якщо вона зникла вже понад місяць тому, — почала кепкувати Віталіна.

– Це не твоє діло. Знаєш, Віталіно, тільки тепер я зрозумів, що ти суцільне зло й більше я не бажаю мати з тобою нічого спільного.

 – І що ти збираєшся робити? - спитала Віталіна. 

– Поки не знаю, але я повертаюся на роботу. На заводі й ти не посмієш мені завадити, — сказав Андрій й штовхнув Віталіну, а потім вийшов з кімнати. Він твердо вирішив, що з нього досить. Більше Віталіна не гратиме з ним у свої ігри. Й тепер вона для нього особистий ворог. Він повернеться на завод й продовжить справу батька, бо хто знає чи зможе Віталіна вберегти бізнес цілого покоління Бойчуків 

А щодо Рити він вірив, що обов'язково її знайде й нарешті дізнається всю правду. Коли б це не сталося.

****

    Рита сиділа на лаві підсудних й слухала вирок суду. У голові не вкладалося, що це все.  Три роки у виправній колонії. Хоча й строк був невеликий, але Риті було боляче усвідомлювати, що вона сидітиме нізащо. Герман Арнольдович старався й зробив все що міг, але слідчий приклав усі свої зусилля, щоб Риту визнали винною. Якщо бути до кінця відвертим ніхто навіть не розбирався до ладу у її справі. Тому що все було проплачено. Віталіна добре про це подбала. Рита витерла сльози які останнім часом постійно були на очах. Й погладила трохи округлий живіт. Що тепер буде з її дитиною? Спочатку вона думала спробувати зв'язатися з Андрієм, але потім зрозуміла що у нього тепер буде інша сім'я. І її дитина йому тепер не потрібна. Доведеться народжувати у колонії й пристосовуватися до життя у в'язниці. Після засідання Рита повернулася до своєї камери у СІЗО. У колонію її мали перевести через два дні. Вона закрила обличчя руками й заплакала. Одразу ж до неї підсіла Даша. 

– Ритусь, ну що? Скільки дали?

– Три роки... 

– Як шкода. А коли тебе повезуть?

– Через два дні. Дашо це кінець. Я не думала, що мене й справді посадять, — вимовила Рита.

– Я теж думала, що тобі пощастить. Але ти не падай духом, все буде добре. Інколи за хорошу поведінку звільняють раніше. По умовно — достроковому, — підкреслила Даша.

– Я навіть не знаю. Дашо, я дуже боюся. Мені страшно, — Рита схлипнула.

– Заспокойся, ми ж будемо в одній колонії. Тому бачитимемось часто. Я тебе не залишу, — Даша взяла Риту за руку й міцно стиснула.

– Дякую. Твоя підтримка для мене дуже важлива. Ти тепер мені наче сестра, якої у мене ніколи не було.

– А як же Віталіна?

– Вона мені ніхто. Пусте місце. Але вона поплатиться за те що вчинила. Я клянуся тут перед тобою, що колись вона відповість за свої гріхи, — сказала Рита й стиснула руку в кулак. 

– Повір, так і буде. Доля бумеранг. Все повертається. Так казала моя бабуся, — відповіла Даша й обійняла подругу.

Два дні потому Рита поїхала до виправної колонії, де мала відбувати покарання. Спочатку їй було дуже важко, але потім вона звикла. Навіть деяких подруг знайшла. Через її хвору ногу до неї відносилися поблажливо. Інколи вони й справді бачилися з Дашею.  Це були найприємніші моменти перебування у колонії. Рита намагалася по всякому показати, що старається виправитися. За її сумлінну працю та правильну поведінку Рита таки отримала умовно — дострокове звільнення.