27.

– Рито, будь ласка, віднеси  цю тацю на гору до Степана Васильовича. Якщо тобі не важко, — попрохала Галина Тимофіївна.
– Гаразд, а що зі Степаном Васильовичем? Він не спуститься поснідати? - поцікавилася Рита.
– Останнім часом він себе дуже погано почуває, тому не виходить з кімнати. Я приготувала збалансований сніданок, але ще маю трохи роботи. Віднесеш?
– Так, звісно. Тільки от Віталіна вона не буде проти? Їй не подобається, коли я захожу в її кімнату, — промовила Рита.
– Її немає вдома. Ще зранку Віталіна Михайлівна поїхала у місто на покупки. Тому не хвилюйся можеш спокійно йти.
– Гаразд. Давайте сюди сніданок, — сказала Рита й потихеньку пошкандибала до кімнати свекра.

**** 
Степан Васильович спав в окремій кімнаті через те, що Віталіні у її положенні був потрібен спокій. Саме так вона обґрунтувала те що виставила чоловіка з їхньої спальні. Але Степан Васильович дивився на неї наче на святу, тому й не помічав байдужості й холодності цієї жінки. Він її дуже сильно кохав. Рита тихо увійшла до кімнати де відпочивав її свекор. Вона озирнулася навкруги, поки зрозуміла де знаходиться ліжко. Вона підійшла до нього й поклала на прикроватну тумбу тацю. Степан Васильович дрімав його голова була нахилена трохи вбік, а руки покоїлися на грудях. Рита хотіла обережно вийти й закрити за собою двері, але Степан Васильович відкрив очі й подивився на неї в упор.
– Рито, дорогенька, ти прийшла мене провідати? - запитав чоловік.
– Так, заодно й сніданок вам принесла, — Рита зрозуміла що їй доведеться затриматися у цій кімнаті.
– Дякую, тобі. Присядь, побудь трохи зі мною. Хто знає скільки мені залишилося?
– Степане Васильовичу, не кажіть так. Ви ще проживете довге й цікаве життя.
– Рито, я не дитина й знаю, що моя хвороба прогресує. Тому й хотів з тобою поговорити, — Степан Васильович трохи піднявся на ліжку, але давалося йому це дуже важко.
– Щось сталося?
– Ні, але думаю, що скоро я покину цей світ. Тільки, прошу не перебивай мене. Я люблю тебе наче власну доньку. Ти добра, мила й порядна дівчина. Завжди готова прийти на допомогу. Андрію дуже пощастило мати таку дружину. 
– Степане Васильовичу, ви теж для мене наче батько. Якого у мене давно нема. Якщо вам потрібна буде допомога ви тільки скажіть. Я завжди рада...
– Рито, я знаю. Але хочу попросити тебе тільки про одне. Бережіть з Андрієм один одного. Бо кохання дуже крихка річ, так просто його не втримати й за нього варто боротися. Над стосунками потрібно працювати й тоді ви зможете бути по справжньому щасливими, — Степан Васильович поклав холодну долоню на руку Рити.
– Я кохаю Андрія й завжди буду на його боці. За це можете не хвилюватися. 
– Дівчинко моя, Андрій чудова людина, але дуже вразлива. Я ніколи не зможу до кінця собі пробачити, що так вчинив з ним. Але я сподіваюся, що з тобою він зможе знайти спокій.
– Я теж на це сподіваюся, — зітхнула Рита.
– Твого щирого кохання вистачить, щоб розтопити лід у серці мого сина. Я це точно знаю. 
– Мені здається, що це вже відбувається, — Рита всміхнулася.
– Це прекрасно. Я дуже вболіваю за тебе, бо теж хочу, щоб Андрій забув про Віталіну, — сказав Степан Васильович й замислився.
– Я піду, бо скоро має повернутися Андрій і я обіцяла пообідати з ним. Перепрошую, — сказала Рита й встала зі стільця на якому до цього сиділа.
– Гаразд, йди. Ввечері зайди до мене, добре? - Степан Васильович з німим вмовлянням подивився на Риту.
– Обіцяю, як тільки буду вільна прийду.
   Степан Васильович посміхнувся й закрив очі. Складалося враження, що він трохи заспокоївся. Рита тихо вийшла з кімнати.
Андрій на обід додому не приїхав. Він зателефонував Риті й повідомив, що має ще купу справ. Жінці взагалі здавалося, що він чимось ображений на неї. Декілька останніх днів він з нею мало розмовляв, не цікавився її справами й лягав спати пізніше неї самої. Він не торкався Рити, не намагався поцілувати чи приголубити. Вони жили наче сусіди. Риті це дуже не подобалося й вчора ввечері вона сама торкнулася цієї теми. Але Андрій уникав розмов. Навіть коли Рита першою проявила ініціативу й почала чіплятися до нього Андрій сказав, що втомився й хоче спати. 
З ним відбувалося щось не те й це дуже бентежило Риту.  Рита подивилася у вікно, темрява потихеньку опускалася на місто. Вечір вступав у свої права. Вона раптом згадала, що Степан Васильович чекає на неї. Жінка швидко вийшла зі своєї кімнати й пішла по коридору. Але буквально за декілька метрів від кімнати Степана Васильовича вона побачила його самого в тій самій піжамі у якій він лежав у ліжку. Він тримався за стіну й ледве стояв на ногах. Рита одразу ж підбігла до нього й схопила за руку. Обличчя чоловіка побіліло, а губи починали синіти. Одною рукою він схопився за груди ніби збираючи з себе одяг. 
– Степане Васильовичу, що сталося? Вам погано? Тримайтеся, будь ласка, зараз я викличу швидку, — закричала Рита й спробувала допомогти встати Степану Васильовичу.
– Рито, вона... Все це вона. Як вона могла, — Степан Васильович ротом хапав повітря. Він хотів ще щось сказати, але не зміг. Рита почала трусити його за плечі, але чоловік не реагував. 
Рита вийняла смартфон й почала викликати швидку. Її серце билося наче скажене. Коли вона кинула слухавку, то почала знову трясти Степана Васильовича та марно. Він втратив свідомість.
Рита почала кричати й кликати на допомогу. Через декілька хвилин прибігла перелякана Галина Тимофіївна. 
– Рито, дитино, що сталося?
– Степан Васильович, він впав без свідомості. Я тут його знайшла, — ледь вимовила Рита. Від страху й хвилювань вона гірко плакала.
– Ти викликала швидку?
– Так, вони вже їдуть. Господи, як це взагалі могло статися я не розумію?, – схлипувала Рита. 
Вона відчула, що їй самій критично не вистачає повітря. У очах потемніло, силует Галини Тимофіївни поплив перед нею й жінка відчула, що сама відключається.