6.

   Андрій уважно спостерігав за Ритою, яка наполегливо працювала у їхньому саду. Дівчина садила троянди. Вона старанно обробляла кожен кущик. Було помітно, що Риті важко дається ця робота через скривджену ногу та це її не зупиняло. Андрій вирішив, що зараз настав саме той момент, коли він міг випитати у Рити те що йому потрібно.
– Привіт, раннім пташкам, — сказав Андрій, коли підійшов до Рити.
– Ой, привіт, ти так непомітно підкрався, що я навіть трохи злякалася, — відповіла переполохана Рита.
– Ну, вибач я не навмисно. Просто хотілося побачити тебе зранку. Випадково  помітив, що ти у  саду.
– Так, розсаджую  жовті троянди. Як виростуть прикрашатимуть кімнати у будинку.
– Жовті? Хіба вони не для розлуки?
– Хто взагалі це придумав? Я в це не вірю, — мовила Рита й витерла краплі поту, що вийшли на лобі.
– Не знаю, та перед своїм від'їздом я подарував Віталіні саме жовті троянди, — сумно сказав Андрій.
– Напевно ти її все ще кохаєш, раз пам'ятаєш такі дрібниці, — коли Рита це сказала одразу зніяковіла й відвернулася. Їй ніби стало соромно за свої слова. Тому Андрій, щоб не втратити нитку розмови вирішив змінити тему:
– Ти коли будеш вільна?
– Навіть не знаю. Навіщо ти питаєш?
– Хотів запросити тебе на художню виставку. У палаці культури тільки вчора відкрилася. Правда не пам'ятаю якого митця, але досить відомого, — замислено промовив Андрій.
– Здається я знаю якого. Вчора по телевізору була реклама цієї виставки. Але ж квитки такі дорогі, — зітхнула Рита.
– То ти б хотіла туди потрапити? - спитав Андрій.
– Ну звісно, я ж обожнюю мистецтво, — з натхненням промовила Рита.
– Ну тоді я тебе запрошую. Квитки й все інше я беру на себе. Чекатиму на тебе сьогодні о другій годині дня.
– Гаразд, але мені якось незручно....
– Незручно спати на підлозі ковдрою вниз. А тобі нічого хвилюватися. Я сам маю бажання піти з тобою на цю виставку, — Андрій строго подивився на Риту, а потім широко посміхнувся.
Він помітив, що у її рудій косі застрягла травинка й обережно витягнув її. Рита наче перелякана маленька тваринка відсахнулася назад.
– Не бійся мене так, я ж не кусаюся, — весело мовив Андрій.
– Я й не боюся, просто не звикла, щоб мене хтось торкався, – Рита відвела погляд.
– То звикай, ти доросла дівчинка.
Рита подивилася на Андрія потім закашлялася й відповіла:
– Я краще продовжу працювати, якщо ми йдемо на виставку. Хочу встигнути все зробити.
– Домовились, тоді я піду й не буду тебе відволікати. Зустрінемось у вітальні, — сказав Андрій й махнув на прощання рукою. 
Задоволений він пішов у дім й навіть не помітив, що дехто дуже пильно за ними спостерігав.

****
   О другій годині дня Рита була повністю готова. Андрій вже чекав її у вітальні. Він одягнувся спеціально як найкраще, тому що розраховував після виставки запросити Риту до ресторану. 
Але коли він побачив Риту,  одягнену у просту білу блузку класичного крою та чорну плісировану спідницю то зрозумів, що ідея марна. Вона й справді одягалася наче школярка. Однотонні кольори робили її образ невиразним і сумним. 
Невже у неї не було іншого вбрання? Неможливо носити такий невиразний одяг. Але хоча б на голові у неї була зачіска, а не звичайна коса.
Рита підійшла до Андрія й невинно посміхнулася. Він подивився на неї й відчув легкий укол совісті. На обличчі цієї дівчини було написано, що вона ще зовсім недосвідчена. І хоча це було на руку самому Андрію, він десь глибоко у підсвідомості розумів, що робить неправильно. Але й інакше він не міг. Тільки так Андрій мав змогу вдарити Віталіну по болючому місцю.
Її гордині й самовпевненості. Андрій кивнув Риті й разом вони пішли на виставку.
Після художньої виставки Андрію не вдалося заманити Риту до ресторану. Вона відмовилася на відріз, тому в результаті вони домовилися піти у кав'ярню, яку дуже любила Рита.
– Тут доволі симпатично, — промовив Андрій озираючись по сторонах закладу.
– Так, тому це моє улюблене місце.   Тут я знаходжу спокій і можу займатися живописом, — відповіла Рита.
– Ти малюєш? - здивувався Андрій.
– Ну так, ще з дитинства.
– Тоді з твого дозволу я б дуже хотів побачити твої роботи.
– Добре, завтра тобі покажу.
– Вибач та вже давно хотів тебе спитати. Тоді два роки тому, Віталіна хоч якось пояснила своє рішення вийти заміж?
– Ну вона взагалі поставила нас з матір'ю перед фактом. За тиждень до весілля, —  Рита одразу ж стала замкнутою й відстороненою.
– Ти не ображайся на мене, я просто намагаюся зрозуміти чому вона так вчинила...
– Андрію, я думаю, що Віталіна боялася самотності, от і все. Твій батько давав їй хоч якусь гарантію захисту.
– Але вона могла дочекатися мене, — з важкістю промовив Андрій.
– Андрій, вона.... Я не знаю, це все так складно, — Рита повернулася до вікна й подивилася на дрібний дощ, який почав ставати дедалі сильнішим.
– Ну, все, краще поговорімо про тебе. Яка твоя мрія? - поцікавився Андрій.
– Вступити до художньої академії. Щоб можливо колись стати художником, — відповіла Рита з таким захопленням, що зараз здавалася навіть красунею.
Андрій подивився на Риту й вперше за довгий час щиро всміхнувся. Він спостерігав за щасливою дівчиною й задивився на неї. Рита почала щось розповідати про живопис та його красу, але Андрій її не чув. Він згадав власну матір і те з яким натхненням вона говорила про музику. Бо ж так само її обожнювала, як Рита живопис.
– Андрію, ти мене чуєш? Вже пізно, ходімо додому, — Рита обережно торкнулася його долоні.
– А, так, я замислився. Ходімо, — Андрій розплатився за замовлення і вони вийшли з кафе.
По дорозі додому обоє мовчали й думали про своє. 
Коли вони увійшли до будинку, то Андрій на хвилину зупинив Риту.
– Дякую за цікаво проведений вечір. Ти мені розповіла дуже багато цікавої інформації стосовно відомих полотен.
– Будь ласка. Взагалі то мені було приємно. Це ж завдяки тобі я туди потрапила, — відповіла Рита.
Краєм ока Андрій помітив якийсь рух і звісно здогадався хто це. Не придумавши нічого кращого він різко притягнув Риту до себе й поцілував.