Розділ 14

Лілі

Ми приїхали до будинку вже пізно вночі. За таку довгу дорогу можна було добре виспатись, та я не стулила очей. Він зараз поруч. Боюсь заснути і прокинутись знову самотньою і нещасною. Зовсім не помічаючи краєвиди довкола, я дивилась на Назара. Уважно спостерігала за рухами, жестами, мімікою і ловила себе на думці, що він дуже змінився. Гора м’язів ще більше наросла, густа щетина прикриває половину обличчя, на руках і лиці білі шрами. Більше ніякого спортивного вбрання, дизайнерські речі, дорогі аксесуари, це казково дороге авто, відполіроване до дзеркального блиску.

Назар і раніше мав пронизливий погляд, а зараз, здається, навчився бачити наскрізь. Інколи він відривався від дороги і розглядав мене, чомусь я ніяковіла. Як він жив усі ці роки? Чи дійсно все ще кохає? Найголовніше, що буде далі?

- Ти дуже змінилась!

Сказав упевнено і якось холодно. Не знаю, що змусило його це сказати. Йому подобаються зміни чи навпаки – відштовхують?

- Як саме?

Авто різко звернуло до з’їзду і я мусила притримуватись руками, щоб не луснутись головою об скло. Це був глухий кут, ми зупинились посеред кущів прямо перед бетонними стовпцями. У крові бурхливо заграв адреналін, бо назвати ці відчуття страхом буде неправильно, я не боюсь його. Назар прискіпливо вдивлявся у мої очі, а потім порушив тишу:

- Стала дорослою, незалежною і недосяжною жінкою. Я не можу розгледіти блиску у болотних очах. Колись вони загорались яскравими вогниками від моєї присутності. Я хочу знати відповідь на питання, що мучить роками. Ти кохаєш мене?

- Я до безтями кохаю чоловіка, у якого відібрала сенс життя, розірвала серце жорстоким вчинком, стала причиною всіх бід і змусила роками існувати у темряві зради. Хіба я маю право жити з яскравим вогником щастя в очах? Хіба маю право зізнаватись у коханні?

Сльози пеленою застелили очі і стали солоними на вустах. Серце невпинно калатало і просило полегшення, мені було життєво необхідно позбутись тягаря провини, бо більше не сила витримати. Назар чуттєво витер сльози із лиця і притулився своїм чолом до мого. Ми заплющили очі і насолоджувались дотиками, змішаним диханням, ароматами парфумів.

- Скажи, я маю право просити кохання у жінки, яка через мене потрапила до бандитів, яка всіма силами оберігала мого сина і виростила його, яка відмовилась від свого життя і роками залишалась вірною?

Ці слова огорнули зранену душу цілющим еліксиром, який умить гоїв рани. Я і мріяти не могла, що він бачить усю ситуацію саме з такого ракурсу. Ці слова змусили докори сумління заплутатись у цих кущах і розвіятись осіннім вітром, змитись холодним дощем.

- Я більше не кохаю тебе так, як тоді, я кохаю сильніше, до нестями, бо знаю ціну втрати.

- Більше ніколи, чуєш, ніколи, кохана, я не відпущу тебе... Ніколи!

І більше не треба жодних слів, відчуття голосили дужче будь-якого крику. Вперше я відчувала спокій і впевненість, як колись, прилинувши до грудей коханого. Під звук рясного дощу, шуму вітру і проїжджих автомобілів за спиною, ми поринули у довгоочікувані, глибокі і нестримні у своєму виявленні почуття.

***

Назар

У світлих почуттях всередині і глибокій темряві ночі ми доїхали до будинку Лілії. Адресу довелось просити у Петра Івановича, бо ніжна «навігація» міцно спала, закутавшись у моє пальто. На диво, ніхто не спав, натовп вийшов навулицю, тільки-но авто заїхало у двір.

Росичка прокинулась і одразу рвонула до Назарчика, який наполегливо її кликав. Вийшовши слідом, я несміло рушив до них.

- Це мій татко? Він, так?

- Так, любий, це він!

Хлопчина підійшов до мене і наполегливо розглядав. Я ж не знав, що сказати, дивився і знаходив свої риси у цьому маленькому тільці. Він із насторогою потягнув до мене руки, і я з усмішкою підняв сина. Це виявилось так боляче – тримати рідну і водночас незнайому дитину так близько. Я повинен був взяти його на руки ще немовлям і ростити із завзятістю, натомість не знаю навіть, що він любить.

- Я теж Назар, як і ти! Тільки менший і слабкий.

Він різко засумував, цим самим жестом знайшовши з чого почати спілкування.

- Я у твої роки був ще меншим, а потім почав займатись спортом, і ось наростив м’язів трохи.

- Трохи! - Він почав сміятись і задоволено спитав: - Мені допоможеш нарости?

- Обов’язково.

Назарчик скочив на землю і побіг хвалитись мамі, яка і так все добре чула. Я підійшов до кожного за чергою і привітався. Затримався біля Тамари Дмитрівни, адже саме перед нею почувався винним.

- Вибачте мені за той візит! Я справді шкодую.

Вона міцно пригорнула мене до себе і дружно поплескала по плечі.

- Ти мав повне право так поводитись, і навіть гірше.

Вона хазяйновито запросила всіх за пізню вечерю у дім. Назарчик знову вискочив мені на руки, а Росичка підморгнула і взяла за руку. Я спостерігав за щасливими обличчями довкола столу і почувався теж частиною цієї ідилії. Відчував, що живу і радію цьому, щиро.

Після вечері Росичка пішла вкладати сина, а ми із прокурором вийшли на терасу. Присіли на м’які солом’яні крісла.

- Ти повернувся і зробив усіх щасливими. Душа боліла, дивлячись на Лілечку.

- Я завдячую Вам поверненням до сім’ї і до життя.

- Ні! - Чоловік задоволено усміхнувся і похитав головою. - Я не зміг знайти докази, їх розгледіла вона. Маленька жінка змогла навчити старого чоловіка по-справжньому кохати своїм прикладом.

- Не знаю, чим заслужив її!

- Я скажу тобі. Заслужив темрявою страждань, у які тебе кинув Удав. До речі, він помер. Як то кажуть, колишнім правоохоронцем не бувають, тож інформація правдива.

Я розгубився у власних почуттях. Не відчув радості, ненависть теж розвіялась. Він ніс своє покарання, і це було справедливою розплатою. Ґрати гірші за все, що може статись, вони відбирають волю, думки, світлі почуття, наповнюють людину металевим холодом. А згодом починаєш відчувати металевий присмак, просочуєшся вологістю і брудом камери. Приходить розуміння, що ти сам тепер частина інтер’єру, просто річ, яку сюди поклали і невідомо, чи заберуть.