Розділ 13

Назар

Із кожною хвилиною Росичка ставала більш блідою, губи набули синюватого відтінку. Я не міг ні про що думати, лише б встигнути долетіти. Коли вертоліт сів на великій площі перед лікарнею, нас очікувала бригада медпрацівників. Вони одразу поклали її на каталку і повезли всередину будівлі. Я ж ішов слідом і намагався не заважати професіоналам.

На щастя, все обійшлось і причиною втрати свідомості було нервове перенапруження і переохолодження. Почувши такий висновок від лікаря, я ніби отримав два смачні ляпаси. Ще він додав, що Росичка має виснажений організм, напевно, не слідкує за раціоном і сном. Їй поставили крапельницю, від якої вона міцно спала.

Я сидів біля її ліжка і не міг насолодитись цією близькістю. За стільки років розлуки і ненависті це виявилось величезним подарунком долі. Ненавидіти людину, кохаючи до божевілля, – це надважка ноша. Та вона несла ще тяжчу, адже кохала людину, яка ненавидить її.

Я жив у брехні й омані багато років. Думав, що Удаву не вдалось мене зламати, та це у нього вийшло бездоганно. Він знищив усю мою сім’ю, безжально вирвав їх із мого життя. І це вкотре довело, що він нелюд. Так, я заслужив на помсту, але тільки я. Він зрадив своїм принципам, адже бив абсолютно беззахисних, слабших за себе – жінок. Однак негідник знову прорахувався, Росичка звикла виживати і навіть витягла мене з його зашморгу.

Тепер весь пазл склався чіткою картинкою, я зібрав забраклі деталі минулих подій. А ще зрозумів, що «більше всіх на світі» Росичка любить нашу дитину. Вона народила сина, і весь цей час у мене був омріяний хлопчик. До божевілля хотілось його побачити, тільки що сказати – я не знаю. Та й не впевнений, що Лілія дозволить знову повернутись у її життя. Маленька соломинка надії блищала на безіменному пальці – моя обручка на її тендітній руці.

Вона прийшла до тями і внесла всю ясність у цю жахливу ситуацію, яка роками залишала нас на відстані. Точніше, розгромила величезну прірву у вигляді ненависті, болю, страждань. Кохана жінка залишалась вірною мені, навіть не знаючи чи живий. Сина запевнила, що я обов’язково повернусь, він навіть упізнав моє обличчя і радісно прийняв. А вона зараз дивиться із тим самим блиском кохання в очах, і я зрозумів, що потонув у болотах знову.

По дорозі до їхнього дому, ми вирішили не шукати винних і відпустити ці роки у минуле. Від сьогодні починається нова історія «ягід долі», і з неї мусить вийти гіркий присмак. Більше я не повірю ні одній живій душі, і не відпущу своє щастя. Росичка всю дорогу дивилась із усмішкою на мене.

- Я така щаслива!

- Я теж.

Хотілось зупинити авто і кричати ці слова всім проїжджим автомобілям. Та я намагався стримуватись і бути щасливим таємно. Адже щастя любить тишу.

- А знаєш хто ще щасливий? - Із захопленням і щирістю запитала.

- Хто?

- Молодята!

- Які? - Я не міг зрозуміти, про кого йде мова, адже спільних знайомих у нас майже не лишилось.

- Тамара Дмитрівна і Петро Іванович! Через два тижні у них весілля.

Від здивування я ледь втримав руль. Схоже, я надто вчасно повернувся і вже маю прохання до мого давнього друга. Тепер я піду на все, щоб надолужити згаяний і такий дорогоцінний час.

***

Прокурор

Лежачи хворим і немічним у лікарні, я не міг нарадуватись своєму щастю. Доки молодість і сила грає у крові, ти не надто думаєш про старість. Та вона приходить, не спитавши, якось раптово. Тільки із сивими волосками на скронях я зрозумів, що прожив життя неправильно. Наперед знав, що помиратиму в абсолютній самотності, і це стало найбільшим страхом.

З кожним роком працювати ставало важче, кожне переживання давалось взнаки. Однак зупинитись я боявся, бо це була смерть заживо. Та мені допомогли піти з роботи у жорстокому виді. Я полюбив Назара, як свого сина, а згодом і Лілію. Ця жінка стала особливою у моєму житті, стільки мужності, сили, впертості і розуму раніше ні в одній представниці жіночої статі не бачив. А за час роботи з людьми, я бачив більше, ніж треба.

Тепер я мав сенс для життя, і не мав права бути слабким, мені вірили і потребували захисту. Ми боролись місяцями за свободу Назара, коли я зневірювався, вона забороняла це робити і знову знаходила вихід. Єдиним подарунком від коханого дорожила всіма силами і не випускала сина з рук. Молода дівчина відмовилась від власного життя і перетворилась на суцільний біль. Інколи я забирав дитину, щоб вона хоч трохи поспала і силоміць змушував їсти. Тепер я його нарешті побачив – справжнє кохання. Вони стали його обличчям у моїх очах, ладні зламати себе, але врятувати коханого.

Коли історія вже майже закінчилась хепіендом, моя хвороба все зіпсувала. Лілія спізнилась на суд і не змогла його повернути. А потім сказала, що Назар давно відмовився від цих почуттів, вона ж учинить так само. Я добре знав, що вона не обмане ні себе, ні мене. Всі довкола були щасливими, тільки в очах Лілії завжди читався біль.

А потім нашу сімейну ідилію затоптала своїми відполірованими туфлями жінка-начальник. Тамара Дмитрівна прийшла з усіма речами без запрошення, я змовчав, бо розумів, що тільки вона витягне із депресії Лілечку. Через деякий час Лілія сяяла на екранах країни, а ми дім перетворили на естафету. Змагались у всьому від розміщення меблів до правильнішого догляду за Назарчиком. Я видихав лише тоді, коли вона йшла на кілька годин на роботу. Одного разу вона остаточно перейшла межу, зайнявши мій кабінет, заявила, що я і так не працюю, тож можу поступитись працюючій жінці. Своїм вчинком ця пані висушила останню краплю мого терпіння й отримала добрячу порцію дорікань. Вона мовчала і дивилась із задоволеною усмішкою, я ж геть розгубився від такої реакції.

- Мене ще ніколи так не клав на місце чоловік!

Це був переломний момент у наших ворожих стосунках, і я вирішив покласти їм край.

- Тамаро! Гайда дружити!

- А гайда, Петре!

З того часу більше не виникало змагань і суперечок. Ми насолоджувались спілкуванням і взаємо проведеним часом. На старості років почали ходити у кіно, гуляти на дитячих майданчиках і просто жити по-справжньому. Вона виявилась таким самим самотнім трудоголіком, як і я. Та єдина проблема залишилась – нам так і не вдалось зробити щасливою Лілечку.