Розділ 12

Лілі

Я не знала, яким чином потрапила сюди, на вершину полонини, і скільки часу тут перебуваю. Зривати голос, гукаючи Назара, виявилось безглуздою ідеєю. Я впала на коліна і крізь сльози дивилась на схил і чорні гори довкола. Він не просто знайшов мене, а ще й виносив план помсти і безжально втілив його. У цей момент я не думала про те, що робитиму і як виживу, я картала себе, що не впізнала його. Так, очі були зав’язані і його голос якийсь інший, та я повинна була відчути коханого чоловіка на енергетичному рівні. Він покарав мене тим, що не дозволив навіть глянути на себе. А я сотні разів уявляла, як він живе, як змінився.

- Ти кликала, «кохана»?

Здригнулась від переляку, він був за спиною, а я цього знову не відчула. І голос інший, я поволі повернулась до нього обличчям. Назар змінився, здається, навіть постарів, та це додало йому ще більшої мужності.

- Тут, саме на цьому місці, я зробив найбільшу помилку у своєму житті – врятував тебе. І тут я її виправлю.

Це було надто боляче, я не змогла більше дивитись йому у вічі. Думала, що готова до покарання, та ні, боляче чути звинувачення, будучи винним. Я роками щосили трималась за приємні спогади, а він волів їх ніколи не згадувати. Шкодував про нас із першої хвилини.

- Можеш не принижуватись, не пожалію, піду впевнено і гордо, як ти вчила. Прощавай, Росичко!

Якби ж ти знав, як важко я тоді йшла і скільки разів проклинала той вчинок. Якщо він досі тут, я мушу розповісти правду. Зібравшись із останніми силами, гукнула до нього:

- Останнє бажання!

Перед будь-яким покаранням дають змогу виговоритись, а мені було що сказати. Він погодився увімкнути той злощасний запис, а я намагалась знайти потрібні слова, щоб сказати про Назарчика. Тільки організм не зміг більше витримувати тортури холодом і стресом, у голові запаморочилось і я впала на землю, не в змозі видати жодного звуку.

Прокинулась від неприємного лікарняного запаху, очі розтулити сил не було, та я і так зрозуміла, де зараз  перебуваю. А ще я боялась не побачити поруч Назара. Ліва рука боліла і заклякла, тож на автоматі спробувала її зігнути. Сильні руки не дали цього зробити і я мимоволі розтулила повіки.

Назар. Він сидів поруч на стільці і тримав мою руку. Я дивилась у його крижані очі, довго вичитувала погляд і не могла зрозуміти. Його очі, справжні і живі, виявляється, я їх зовсім не забула. Як і запах, міміку, все було настільки рідним і чужим водночас. Я більше не маю права і пальцем торкнутись до свого кохання. Така близька зустріч остання, і я добре це розумію. Такий чоловік не може бути вільним, у нього, мабуть, є дружина і діти. Від цієї думки боляче стисло у грудях, і сльози накочувались пеленою.

- Я готовий вислухати тебе.

Його голос змусив вийти з роздумів. Назар перестав дивитись із ненавистю, крига поволі тонула. Я підняла очі до стелі, бо розуміла, що не зможу розповідати по-інакшому. Трохи зібравшись і ковтнувши гірку грудку в горлі, почала:

- Зранку після аварії мене викрали і вивезли до лісу, - голос почав зриватись, та я не дала волю емоціям. - Ти чув розмову. Щоб врятувати дитину, я погодилась тебе жорстоко обманути. На мені було прослуховування, тому не змогла якось подати тобі знак. Потім я втекла разом із Петром Івановичом, якому теж погрожували. Ми сховались у столиці і почали витягувати тебе з в’язниці. Всі докази надсилали Олегу Вікторовичу.

- Що з нашою дитиною?

Я повернулась до Назара очима, він змусив мене це зробити. Тепер у крижаних очах яскраво можна зчитати благання. Я щасливо всміхнулась і промовила:

- Назарчику п’ять років.

Саме такий вираз обличчя я уявляла за весь час. Назар не стримав сліз і емоцій, він вхопився руками за голову і видихнув із полегшенням. Коли трохи прийшов до тями, розчаровано запитав:

- Коли Захара посадили, чому ти не прийшла? Я стільки років жив без вас.

Я очікувала на це питання, та зовсім в іншому форматі. Думала, він скаже лише за сина, однак прозвучало «вас». Значить, не остаточно викинув мене зі свого серця.

- Коли тебе випустили, у Петра Івановича стався інсульт, я не змогла приїхати. А на другий день ти просто зник. Я, правда, шукала де могла, але... Навіть до сьогодні дивлюсь на поєдинки наших боксерів, та тебе нема.

- Є, тільки по інший бік канатів, тепер я тренер. А тоді зник у реанімації, після жорстокого побиття.

Я не могла стримувати сльози, виявляється, не всюди шукала. Треба було піти найбанальнішим шляхом і почати обдзвонювати лікарні. Та тоді я керувалась геть іншими емоціями і фактами. Звістка про бабусю, хвороба друга і маленький синочок. Синочок!

- Мені потрібен телефон, негайно!

Яка ж я мати? Назарчик від учора журиться, та й всі вдома. Треба негайно повідомити, що я жива і здорова. Назар дістав його і подав мені у руки. Я швиденько ввімкнула і по спині збіг холодний піт, десятки пропущених дзвінків. Я негайно набрала сина по відео зв’язку, ще і гудок не пішов, як він відповів.

- Мамо, мамо! - Назарчик щосили біг із телефоном до вітальні і показав мене всім. - Де ти?

- Синку, я... я знепритомніла і зараз відпочиваю у лікарні.

Мама різко відібрала смартфон і тривожно сказала:

- Скажи, у якій лікарні, і ми негайно приїдемо!

- Мамо, все добре, і немає потреби їхати, бо я не в столиці.

- А де?

- На Закарпатті. Матусю, поверни Назарчику телефон і я все розповім, - через кілька секунд малеча допитливо вдивлялась у екран. - Синку, поглянь!

Я провернула екран на Назара, він аж здригнувся у цей момент. Саме зараз здійснюється мрія одразу трьох людей.

- Я знайшла його!

- Татко! - Назарчик відкрив рот від здивування і голосно розсміявся, радіючи всім серцем. - Як ти зміг вийти з лісів, ти ж так давно загубився?

Назар кинув на мене погляд, повний запитань, та я не могла зараз все пояснити. Поки хай викручується сам, колись у нього це добре виходило.

- Було важко, та я зміг і більше ніколи не пропаду.