Розділ 11

Назар

Ніколи не можна судити про роботу, доки сам її не спробуєш. І в цьому вислові я впевнився сповна. Доки мій учень бився на рингу, я сотні разів помирав і народжувався за канатами. Надто важко стояти і спостерігати за боєм збоку, не маючи жодного шансу допомогти впоратись. Та мої учні частіше радували, ніж засмучували. Я вкладав усю свою душу в них, а вони – боролись до останнього. Виявляється, це так приємно – бути для когось правильним прикладом.

Сьогоднішній поєдинок ми виграли з гордо піднятими руками вверх. Бо по-іншому не знаємо. Дивно вийшло, тренер колись провів лише кілька боїв, а учні – вже з десяток разів. Я більше не боровся, жодного разу не ступив на ринг у ролі бійця. Так вийшло. Тоді, під тим злощасним клубом, мені розтрощили коліно, яке і досі нагадує про себе кульганням. А ще тоді я зрозумів, що маю справжнього друга – Олег знову не покинув. Він витягав мене із мук, як фізичних, так і душевних. Я ж став хорошим тренером і помічником. Лікар дозволив виходити на бій лише цього року, та я ніяк не міг наважитись.

Яскраві вогні міста залишились вдалині, тож я почав дрімати за кермом. Із сьогоднішнього бою не могли швидко вирватись, формальності й урочистості тривали довго. Я ледве доїхав до своїх воріт уже у цілковитій темряві, від легкого натиску на пульті, вони поволі почали від’їжджати. Відкрився красивий вид на двір та сад, усе освітлювалося нічними ліхтарями. Дизайнер ландшафту обіцяв казковий рай, і виконав завдання сповна. Вогні відбивались у панорамних вікнах будинку, темній воді штучного ставка. Так, я збудував його у тому самому лісі, здійснив мрію дитинства. Я повинен був бути тут щасливим у колі сім’ї, натомість став відлюдником. Серед гостей лише Олег і прибиральниця, яка квапиться піти до мого приходу.

Я скинув сон і напругу холодним душем, налив келих віскі і задоволено впав перед телевізором на диван. Зараз подивлюсь поєдинок і спати. Поволі перегортував канали, аж поки ледь не вдавився черговим ковтком алкоголю. Ледве прокашлявшись, почав вдивлятись уважніше.

Росичка. Ідеальна, якась недосяжна і велична, сидить на кріслі і веде передачу. Всередині все спалахнуло від ненависті і люті, я думав, вона поплатилась за свій вчинок, бо не міг за всі роки і сліду її знайти. Виявляється, я надто низько шукав, а вартувало на вершині. Захотілось знову почути цей голос, я збільшив звук.

- Ви впевнені що кохаєте свого партнера?

Вона питала якусь гостю із милою і награною посмішкою. Та навіть трохи зблідла від напруги, а хлопець збоку зніяковів.

- Абсолютно. А Ви, Ліліє, знаєте як це – кохати по-справжньому?

Я мимоволі посміхнувся. На це питання і самому хотілось почути відповідь. Росичка опустила погляд вниз, наче дістала ляпаса, та вона різко підняла очі на камеру.

- Для мене кохання важливіше за дихання. Лише кохаючи, ти можеш при житті помирати і знову відроджуватись. Для мене кохання – це ставити людину у пріоритет і намагатись захистити всіма можливими і неможливими методами, навіть ціною утрати себе.

Зал здійнявся оваціями, я мав рацію – акторка ідеальна, навіть сльозинка заблищала. Келих розлетівся вщент у руці, порізавши шкіру, я не відразу зрозумів, що сталось, від злості не контролював себе.

Через дві години я сидів у авто, на стоянці ресторану у столиці. Приїхав сюди за нею, сьогодні судилось розкласти всі крапки над «і». Невдовзі вона з’явилась наживо, ще красивіша, ніж тоді, якась вишукана і дорога. Коли майже пройшла моє авто, зупинилась і відповіла на дзвінок. Я обережно спустив скло і почав прислухатись до її слів.

- Привіт, мій любий! Так, знаю, вибач, будь ласка, довелось трохи затриматись. Але я готова просити пробачення! Зараз заїду в магазин і куплю нам всіляких шкідливих смаколиків і ми цілий вечір проваляємось на дивані перед фільмом. І я тебе люблю більше ніж усе на світі. Цілую, милий!

 

Цієї миті я оскаженів остаточно. Із тим, що вона живе у своє задоволення, у розкоші і славі, якось змирився. Та я надто мілко брав, ця негідниця кохає «більше ніж усе на світі» іншого. З такою правдою змиритись неможливо. Я вилетів з авто і, схопивши її ззаду, прошипів:

- Жодного звуку, зрозуміла?!

Вона не думала робити супротив, лише тремтіла і піддавалась моїм рухам. Я одразу прикрив їй очі, хай поки не знає, що це я, вона зрозуміє це потім, незабутньо. Ми їхали довгий час до пункту призначення, тож її ясна свідомість була ні до чого. Норов Росички нікуди не дівся і вона почала істерити, як і колись. Я увімкнув піч на повну і ледь не зажарився, доки вона не попросила води, до якої завчасно додав снодійного. Вона вчепилась у склянку всіма силами, та я не дав багато випити, щоб не було передозування, вона потрібна мені жива, поки що.

Вже на ранок ми приїхали до вертольоту. Я точно знав, що знайду її, і точно знав, як покараю. Підготувавши вертоліт до зльоту, взяв її на руки і пересадив з авто. Я опанував нову справу, тож летіли ми абсолютно самі. Погода виявилась похмурою, але дощу не було. Так дивно дивитись на ці гори і ліси з висоти. За іронією долі ми пролетіли над тими самими скалами, потім водоспадом, щоб роз’ятрити всі почуття ще більше. Колись я тут її кохав, а зараз ще сильніше ненавиджу. Я посадив вертоліт на хребті полонини, вийшов із наметом на саму вершину. Саме тут ми тоді сиділи, перед очима з’являлись яскраві картинки літньої природи і щирих почуттів. Зараз же похмурий і холодний краєвид, ніби відтіняв почуття ізсередини. Тут все почалось, тут і закінчиться.

Я приніс її до намету. Холодний вітер пронизував одяг і здавалось, що його зовсім нема. Обережно поклав її на покривало і скинув власну куртку, прикрив її холодні й голі ноги. Чому так роблю, і досі не розумію, напевно, звичка дбати не зникне ніяк. Вона лежала така слабка і беззахисна, та це лише обгортка, мені, як нікому, відомо, що вона прикриває. На безіменному пальці блиснула обручка, я взяв її крижану долоню до рук і, придивившись, збився з пантелику. «Ягоди долі». Носить обручку? Це жарт? Я різко сховав її руку і поспіхом вискочив навулицю.