Розділ 9

Назар

Що відчувають люди, коли за довгий час уперше вдихають свободу? Напевно, полегшення, радість і купу інших позитивних почуттів. Що відчув я? Абсолютно нічого, порожнеча всередині навіть не думала заповнюватись. Кажуть, що час усе змінює, притупляє біль, та це не так. Час дає змогу усвідомити все чіткіше, чим ще більше ятрить рани. Життя перетворилось на автоматичне виконання необхідних функцій, точніше кажучи – існування. Десь там, на півночі, білі ночі, а в мене чорні навіть дні.

- Назаре!

Я поволі озирнувся на голос Савицького, останнім часом лише його і чув, із минулого життя. Я підійшов, помалу перебираючи ватними ногами. Чоловік відчинив дверцята свого автомобіля і жестом запросив сісти всередину. Я закинув свої скромні речі першими, а потім і сам сів. Олег Вікторович сів збоку на заднє сидіння, водій поспішив рушити з місця.

- Завтра о сьомій ранку тренування.

- Зрозумів, - із байдужістю у голосі відповів я, протримавши паузу, спитав вже з наполегливістю: - знайшли його?

- Ні!

Ну, звісно, його не знайде ні один розшук. Коли ти сам усе життя шукаєш лиходіїв, наперед знаєш усі місця, де можуть їх знайти. Одного не можу зрозуміти, Петро Іванович засадив усю шайку клятого Удава, проте і досі не виходить на зв’язок.

Коли озвучили справжнього вбивцю і весь хитро вигаданий план, я одразу зрозумів, чиїх рук це справа. Йому могло би вдатись мене зламати, та Удав спізнився. Мене зламала і жорстоко покарала інша людина. Від думки про Росичку боляче здавило у грудях – ненависть розрослась довкола серця отруйним корінням. Ми раптово зупинились і я винирнув із роздумів, повернувся до свого вікна, за яким була зовсім не знайома вулиця.

- Я до бабусі планував.

Олег Вікторович заметушився і поспішив сховати очі. Вперше я бачив його у такому розгубленому стані.

- Ми приїхали.

Я зазирнув на протилежну вулицю і всередині все похололо й почорніло. За дорогою виріс кам’яний паркан, відчинені ворота показували хрести й огорожі. Бабусю! Рідна моя і єдина, я ж лише до тебе хотів повернутись. Як в дитинстві, у руки твої обличчям пірнути і забути про все на світі. Замість теплих рук тепер торкатимусь сирої і моторошної землі.

- Коли? - Я не впізнав власного голосу, він трусився і зривався.

- Майже тиждень. Вона приходила і дуже переживала через майбутнє засідання суду.

Це наче удар під дих, вона померла через переживання, які приніс їй я. Зовсім самотня, мучилась і ніхто не допоміг. У цю мить я зненавидів усе на світі. Та найбільша лють припала Лілії, якби вона була з бабусею поряд, цього точно б не було. Бабуся так мріяла взяти на руки правнука, казала, що не помре, доки не виростить і його.

- Ти не журись, все минуло на найвищому рівні, я подбав, як належить.

Я підняв погляд на президента і побачив у них біль. Він довів свою дружбу у повній мірі, такі вчинки не роблять задля вигоди. Я із вдячністю потис його руку.

- Зранку я чекаю на тебе.

- Буду!

Я вийшов із авто і пішов шукати могилу бабусі. Як тільки знайшов, побачив її на фото і серце здавилося з нестерпною силою. Я опустився на землю і молив прощення, наперед знаючи, що вона все простила і любила до останнього подиху. А я втратив величезну частину себе, ту світлу половину, якою вона мене наповнила. Людина без жодної цінності у житті не має більше страху і здатна на неприпустимі вчинки.

На таксі домчав до квартири Лілії. Я відчинив двері і відчув її запах, навіть не парфуми, а її. Тільки цієї жінки тут не було з того часу, як покинула мене. Вона залишила все: автомобілі, речі, гроші, просто відмовилась від одного життя і пішла жити іншим. У якийсь момент всі речі почали ламатись, а сукня перетворилась на купу ганчірок.

Де б вона не ховалась, все одно мушу знайти. Я увірвався без попередження у кабінет Тамари Дмитрівни, мені потрібна була адреса і негайно. Колись самовпевнена начальниця зараз відступала і боялась. Від цього я лютував ще більше, бо розумів, що вона дійсно нічого не знає. І вкотре впевнився, що правильно розмислюю про Лілію – вона кинула всіх.

Якось на автоматі я опинився за барною стійкою. Виявляється, мені нікуди більше йти, до бабусі не можу наважитись, а до негідниці не хочеться, цей запах і так за мною ходить.

Я сидів до тих пір, поки все навколо не почало кружляти. Дивився на моїх ровесників, які веселились і кайфували від життя. Я почувався старим і немічним, бо більше не зможу бути таким, як вони. Довкола снували дівчата, привертаючи до себе увагу, а мене нудило від кожної. Більше мені не сила випити, тож я вирішив піти в нікуди, тільки б подалі.

Чомусь тіло навідріз не хотіло слухатись. Хитаючись ізбоку вбік, ледве вийшов навулицю. Свіже повітря не допомогло оговтатись, запах цигарок і гуркіт натовпу ще більше п’янили. Я випадково зачепив якогось хлопця, та сил перепросити не було.

- Ей, ти, статує ходяча, куди преш?

Я не думав озиратись, нарешті вдалось тримати рівновагу, повертатись не можна. Та мене наздогнали, і від легкого стусану в плече я впав на землю. А потім була велика кількість ударів, нанесена кількома нападниками. Я лежав і наче збоку спостерігав, як лупцюють ногами безпорадне тіло. Болю майже не відчував, а потім взагалі все принуло в чорну прірву.

                                    ***
 

Щиро дякую Вам мої читачі, що залишаєтесь з цією історією. Я рада кожному з Вас. Сподіваюсь , що змогла зацікавити книгою.

Залишайте коментарі, радо відповім.

Щиро Ваша:

Мирослава Білич!