Розділ 8

Лілі

Я приїхала додому вже після обіду, дорога була дуже важкою, адже Назарчик її всю проплакав. Вже кілька годин ніяк не могла його заспокоїти, що не робила – все не так. У такому стані точно не можна нікуди їхати. Синочок ще дуже маленький і в нього свій режим, який краще не порушувати. З останніх сил мені таки вдалось його заспокоїти, він міцно заснув, а я видихнула з полегшенням.

Везти самотужки дитину за сотню кілометрів звідси точно не можна. Через різку втечу і втрату телефона я не мала номерів рідних, та й навмисне їх забула, щоб не наражати на небезпеку. А ще не хотілось через когось до Назара наближатись, це має бути тільки наша розмова, без сторонніх. Тож я сьогодні вперше шукала няню для синочка, раніше боялась впускати чужу людину у дім, та зараз мої страхи були за ґратами.

Я домовилась із хорошою нянею зі стажем, вона одразу погодилась прийти вранці. Тепер потрібно хоч трохи виспатись, бо завтра важкий і хвилюючий день.

Сонце тільки готувалось вийти з-за горизонту, а я вже встигла рушити у далеку дорогу. Здається, ціле життя не була на цих до болю знайомих вуличках. Я покинула їх замерзлими і холодними, а зараз усе зеленіло і квітло. Для початку я приїхала до нашої квартири, десь на підсвідомості вже знала, що вона порожня. Назар зараз у бабусі, принаймні, я щиро у це вірю.

Я сотні разів прокручувала цей момент у голові, мріяла знову опинитись у приміщенні, просоченому коханням і щастям. Тільки від цих світлих почуттів не лишилось і сліду, від побаченого я ледь не зомліла. Моя сукня, фата розірвані на шматки, я заплющила очі і побачила, як Назар скаженіє від люті і знущається над моїми речами. Звісно, можна було б списати на грабіжників, та обручка нареченого так і залишилась стояти на видному місці.

Я озирнулась довкола і серце ще більше стиснулось від болю. Все вкрите щільним шаром пилу, обплетене павутинням. Ось на що перетворився наш дім, на суцільні руїни. Та що там дім, отакими всередині є наші серця. Якщо прибратись, квартира стане колишньою досить швидко, а от із нами так не вийде. Тепер я знову відчула страх, як тоді, коли Назар несамовито на мене кричав. Я боялась, що він не схоче мене навіть бачити, а зараз у цьому впевнилась ще більше. А ще боюсь, що, незважаючи на жахливу правду, він не зможе мені вибачити. Тоді всі надії на щасливе майбутнє розіб’ються вщент.

Я приїхала до бабусі, доки чекала під дверима квартири, згадала її останні слова. Я їх і не забувала, як би не хотілось. Однак двері ніхто не відчиняв, я згадала про Лєрку, вона точно має знати, де Назар, адже дружить із ним з дитинства. Я подзвонила у двері її квартири, і вони досить швидко відчинились. На порозі стояла старша жінка, вона із допитливістю подивилась на мене.

- Вам кого?

- А Лєрка де? - Я навіть забула привітатись, бо розгубилась, побачивши незнайому людину.

- Вона тут більше не живе, переїхала із сім’єю.

- Вибачте! - Тепер я почувалась розбитою, куди далі йти шукати коханого не знала, напевно, сидітиму тут, під дверима, доки не прийде. Я повернулась знову до жінки, яка допитливо мене розглядала і не поспішала зачинятись у квартирі.

- А Ви часом не знаєте, де бабуся із цієї квартири? - Я вказала рукою на сусідні двері. Жінка одразу напружилась і зі сльозами на очах сказала:

- Так померла сусідка тиждень тому, ох, бідолашна не дочекалась онука кілька днів, серце не витримало.

У мене земля вибилась із-під ніг, я забула дихати. Поволі обернулась і почала на автоматі, хитаючись, спускатись сходами. У це було несила повірити, вона помирала абсолютно самотньою і розбитою. Я так мріяла побачити бабусю щасливою із правнучком на руках. Якби я тільки знала, то не дивилась би на погрози і страхи, принесла б до неї Назарчика і молила прощення.

Тепер я зовсім не знала, де шукати Назара, тож пішла до єдиної людини, яка могла знати його місцезнаходження. Тільки-но припаркувалась під височезним парканом, як масивні залізні ворота почали відчинятись. Дорога відполірована іномарка наближалась до воріт, я наважилась і підійшла впритул до автомобіля. Заднє затемнене скло спустилось і я побачила його.

- Олеже Вікторовичу, добрий день. Я...

- Я пам’ятаю.

Відрізав із роздратованістю, він не бажав мене бачити і показував це всіма силами. Та я не збиралась відступати і силоміць хапалась за єдину соломинку.

- Скажіть, де Назар! - Я не питала, чи він знає, бо була впевнена у цьому. Якщо він не покидав Назара стільки часу, ризикував собою, приносячи нові докази, і, врешті, витяг його звідти, то точно і зараз знає все. Чоловік виміряв мене пронизливим поглядом і, різко кинувши кілька слів, сховався за своїм чорним склом, а згодом і парканом:

- Він полетів із країни одразу після звільнення, адресу не залишив.

Я була ошелешена такою звісткою і точно не очікувала. Але цього варто було чекати, він утратив сенс життя тут, вдома. Я сліпо вірила у те, що зможу вгадати кожен його крок і встигну все виправити, та я спізнилась. Я спізнилась не сьогодні, а ще тоді, коли місяцями не давала про себе знати. Тоді я думала, що вчиняю правильно, та це виявилась найбільшою помилкою у житті.

Я все-таки відібрала синочка у його батька і прабабусі. Тепер потрібно повернути хоча б моїм батькам і Тамарі Дмитрівні. За ними я слідкувала постійно, а ще щомісяця надсилала букет лілій, щоб вони розуміли, що я жива і здорова.

Через півгодини стояла під видавництвом, під ще однією рідною серцю будівлею. Тут, як і всюди, абсолютно нічого не міняється, ті самі люди, така ж метушня. І, знаєте, найбільш знайомими залишились саме звуки від різних електронних приладів, ми їх не помічаємо у повсякденні, а вони в’їдаються у підсвідомість. Я вирішила не попереджувати про прихід, бо знала, що тут мене точно чекають.

Відчинивши двері, я побачила її, таку поважну, красиву і рідну – мою подругу. Чомусь на обличчі з’явилась усмішка у перемішку зі сльозами. Тамара Дмитрівна зреагувала геть не так, як я того очікувала. Вона різко підскочила з місця і налякано підійшла до мене.