Розділ 7

Лілі

- Назаре! Коханий! Назаре! - Я кричала йому так голосно, як лише могла, та він не чув мене, просто віддалявся із кожним кроком дедалі більше. Його постать майже зникла з поля зору, та я не могла замовкнути, до останнього чекала, що обернеться. Але він просто зник, я ж не могла навіть кроку ступити.

- Ні-і-і! - Прокинулась у холодному поту, важко і шумно дихаючи, витерла мокрі доріжки сліз із лиця. Я встигла задрімати всього на годину і вже побачила кошмар. Останнім часом так завжди, добре виспатись не дає або черговий кошмар, або моє янголятко – синок.

Минуло рівно сім місяців із моменту першого суду у справі Назара. Він і досі перебував під вартою, а справа стала мертвою – ніяких нових зрушень не було. Я незліченну кількість разів переглядала відео аварії, здається, знала кожну гілочку дерева і кожний бордюр на узбіччі. Жодної зачіпки не змогла розгледіти. У тому чоловікові-вбивці я бачила одного з охоронців Удава, звісно, цьому доказів не було, та я щиро вірила у власні переконання. Я облазила всі сайти, шукала інформацію про цих людей, однак нічого знайти не змогла, вони добре вміли шифруватись. Чому не пішла до них? Ні, не тому, що боялась за себе, просто це було б безглуздим самогубством. Тоді зникла без попередження, пішла проти волі, наразившись на ще більшу лють.

Я взяла Назарчика на руки і почала годувати. Він часто вередує і дуже мало спить, та я цьому навіть рада, бо не маю часу копатись у докорах сумління. Я не маю часу навіть спати, інколи прокидаюсь уночі від страху, адже розумію, що проспала кілька годин. Одразу заспокоююсь, коли бачу Назарчика на руках у Петра Івановича. Він завжди поруч, відлучається лише для розслідування справи.

Назарчик так виріс за ці два місяці, схожий на п’ятимісячне маля. Як народився, мав чотири кілограми, як сказали лікарі – богатир. Та я знала, у кого він вдався, це наче ксерокопія свого батька до найменших дрібниць. Проте не минулось без труднощів, коли мені принесли сина, повідомили, що дитина особлива – в нього гетерохромія.

Тоді я заклякла від страху, бо боялась, що це якась смертельна хвороба. Однак коли дізналась, то навіть зраділа, що мій синок народився настільки особливим. Дивлячись у його очі, я бачу наше із Назаром кохання, воно живе і щодня радує своєю присутністю. Гетерохромія – це різний колір райдужки очей. У синочка одне око болотно-зелене, а інше – блакитне. Настільки рідкісне явище не могло залишитись байдужим, про нас хотіли відзняти репортаж, та я навідріз відмовилась. Тепер, із сином на руках, я боялась Удава ще більше. Попри їхній ідеальний план, Назар ще не потрапив до в’язниці. І тут мене наче по голові вдарили – план! Ну як можна було стільки часу залишатись сліпою?

Не дивлячись на пізній час, я поклала сплячого Назарчика до колиски і побігла до Петра Івановича. Наполегливо постукала у двері, він поспішив їх відчинити. Я зайшла до кабінету, у кімнаті було темно, лише настільна лампа освічувала якісь папери на столі.

- Щось сталось? - Із тривогою запитав прокурор. Я ж почала із наполегливістю розповідати:

- Нам потрібні записи з камери за тиждень до аварії. Ми пропустили підготовку до цього злочину, адже вони обрали конкретне місце, тому так чисто спрацювали.

Прокурор довго дивився на мене, і я не могла зрозуміти, про що він думає. Вочевидь, вважає мене божевільною і невгамовною жінкою.

- Ти молодець! Тільки б встигнути!

- Що це означає?

Він із насторогою поглянув на мене, вочевидь, вирішивши, що бовкнув зайвого, та все ж пояснив:

- Через тиждень остаточне засідання суду.

Це мусило трапитись, і я це добре розуміла. І так розслідування надто затягнулось. Та я вірила, що знайду хоч маленьку зачіпку.

Через два дні ми мали запис на руках, коли переглядала, відчувала дежавю. Тоді я так само вірила і змогла знайти докази, тепер бажала того самого. Снігопад ускладнював перегляд, адже закривав дрібні деталі. Ми побачили того самого чоловіка, що і штовхнув потерпілого під колеса, він намотував круги і розглядав територію. Одного разу потрапив обличчям у камеру, при збільшеному зображенні я розгледіла одного з охоронців Удава. Тепер ми мали великий козир на руках, однак він виявився маленьким після того, як я побачила гігантський. Охоронець сів до чорного джипа, того самого джипа Захара. Я записувала кожну точну хвилину, щоб знати де саме були докази. Одразу після аварії дорогою проїхав той самий чорний джип, номерний знак збігався. Вочевидь, Захар не стримався упевнитись у точності свого нелюдського вчинку.

Петро Іванович нарізав конкретні уривки з доказами і за минулою схемою відправив усе Савицькому. Більше я не сумнівалась у тому, що Назар зовсім скоро вийде на волю. Тепер за ґрати піде Захар із усією шайкою і більше не зможе тримати мене у страху. Як тільки дізнаюсь, що їх затримали, одразу помчу до коханого. Тепер мені не потрібен запис, доказ маленький і вередливий – одразу про все розповість своєму татові. Точніше, приверне його увагу і дасть можливість усе пояснити самій.

Через кілька годин відбудеться засідання, я заздалегідь приготувала все необхідне. Назарчику зібрала ну дуже велику сумку, до сьогодні ми так далеко не вибирались, а вкрай необхідними речами виявились – усі. Малюк ще міцно спав, тож я вирішила спуститись без нього до Петра Івановича, щоби дізнатись, коли рушаємо. Ще зі сходів почулись дивні звуки, наче стогін, тому я пришвидшила ходу до кухні. Те, що там побачила, змусило до смерті перелякатись.

Чоловік сидів на підлозі, зігнувшись навпіл, він наче не помітив мене, не міг чітко вимовити жодного слова, лише тихо щось бурмотів. Я не розуміла, що відбувається, опустила його на підлогу і негайно викликала «швидку». З кожною хвилиною, а вони повзли, мов черепахи, йому ставало дедалі гірше, він вкрився холодним потом і я боялась, що помре на моїх руках. Не знаю звідки взяла у собі сил, та наполегливо намагалась рятувати його, холодною водою промивала обличчя і притримувала голову, пробувала розрадити словами. Напевно, я діяла неправильно, бо ж зовсім далека від медицини, та це все, на що я була здатна.