Розділ 6

Лілі

Ми приїхали до будинку вже надвечір, сонце потроху готувалось сідати за рожеві хмари. Це було так романтично… Я дивилась і уявляла себе у білій сукні, Назара у смокінгу, келихи з шампанським. Це мав бути наш перший сімейний вечір. Натомість я дивлюсь на захід сонця у чужому місці, а коханий – через залізні ґрати. Напевно, я більше не зможу чомусь щиро радіти, завжди почуття провини затьмарюватиме позитивні емоції.

Це був не просто дім, а великий і красивий будинок, виконаний у сучасному стилі. Просторий, хоч і засніжений двір, дві тераси – одна для автомобіля, а інша для сімейного відпочинку, і, звісно, безліч панорамних вікон. Можу собі уявити, наскільки впливовим був той чоловік.

Петро Іванович провів мене у спальню, заніс чемодан і збирався піти.

- Зачекайте! Коли Ви поїдете?

Я не можу так просто лягти і відпочивати, мені потрібен хоч якийсь найменший доказ проти тих негідників. Якщо буду лежати на ліжку, він точно не знайдеться.

- Прошу, заспокойся. Я трохи відпочину і вночі, щоб не привертати увагу, поїду туди.

- Добре.

Я погодилась і дозволила йому піти. Знаю, що неправильно поводжусь і потрібно бути більш толерантною із людиною, яка на старості літ постраждала лише через нас, та не можу з собою нічого вдіяти. Щоби хоч трохи відволіктись, я прийняла теплий душ, одягнулась у футболку коханого, на подушку налила його парфумів і лягла в оману його присутності. Тоді я ще не знала, що через роки економитиму кожну крапельку цього парфуму, адже він колись його торкався. Та все це буде потім, а зараз я щиро вірила у справедливість і її швидке настання.

Прокурор дотримав слова, як стемніло, одразу рушив у дорогу. Він наказав лягати спати, та я не могла зімкнути очей. Ходила з одного краю будинку в інший і молилась хоч про одну тоненьку соломинку спасіння. Напевно, добре, що саме він поїхав, адже стільки років досвіду не могли минути дарма. Він повинен бачити такі деталі, які звичному людському оку залишаться невидимими.

Вже була перша година ночі, а я досі лишалась сама у важкій невідомості. Вчорашня ніч була безсонною, тому втома нагадувала про себе, мене почала розбирати дрімота. Щоб відігнати сон, я вийшла навулицю, на терасі була гойдалка-кокон, я накинула тепле покривало і сіла чекати. Через деякий час морозець почав щипати щоки і ніс, я довго дивилась на мерехтіння вогників удалині з багатоповерхівок. Всі довкола живуть звичними життями, буденними справами, а в моєму серці зараз горить пекельний вогонь розпачу. У якийсь момент я заснула, та не встигла навіть перший сон побачити, як мною почали трусити.

- Ліліє! Ліліє!

Я поволі розімкнула сонні повіки, а коли побачила Петра Івановича, сон мов рукою зняло.

- Ну що там?

- Слава Богу! Що ж ти робиш із собою! Хутко в дім!

Він узяв мене під руку і почав тягнути всередину будинку, не перестаючи ні на мить сварити.

- Приходжу, а вона спить навулиці у такий мороз, торкнувся – холодна, мов лід. Що ж у тебе в голові коїться? Ще застудишся, малюку нашкодиш ще більше.

Він акуратно посадив мене на диван, а я не стала приховувати зацікавленого погляду. Чоловік ще деякий час залишався похмурим, як раптом, щасливо усміхнувся.

- Ми мали рацію, я знайшов докази непричетності Назара.

- Ну не тягніть, прошу! - У мені кожен найменший нерв прокинувся і просив полегшення.

- Вони не помітили камеру, яка стовідсотково відзняла всі події. Я помітив її випадково, ця камера прикріплена на світлофорі за кілька десятків метрів від місця аварії. Вона за гілками дерева, тому сховалась від усіх. Коли я думав, що нічого не знайшов, помітив червоний вогник на цій самій камері, вночі світлофор блимав жовтим світлом і червона цятка виднілася здалеку.

Я не могла повірити своєму щастю, це не просто докази, вони стовідсоткові. Тепер ми витягнемо Назара дуже швидко. Я не хотіла навіть думати, що він винний, щиро вірила, що це не так. Таких збігів не буває, камери зламались, мене викрали, Петра Івановича відсторонили. Мусіла бути якась зачіпка, і вона з’явилась дуже вчасно.

- Як нам отримати запис із відеокамери?

- Тут доведеться трохи зачекати, я вже звернувся із проханням до колег, однак мене попередили, що потрібен час.

- Скільки часу?

- Поки невідомо.

Я знову засумувала, кожен день для Назара – це важке випробування. Тут допоможе лише витримка і терплячість. Я не мала більше сил продовжувати розмову, та й сенсу у ній не лишилось. Щиро подякувала і пішла у свою кімнату відсипатись і черпати нові сили для боротьби.

Минуло кілька тижнів, перш ніж нам надіслали відео. Точніше, Петру Івановичу, і то з великою націнкою через професію. Ми дивились запис і не могли повірити власним очам.

Автомобіль Назара їхав із дозволеною швидкістю, дорога була абсолютно порожньою. На узбіччі розмовляли двоє чоловіків. Один, менший, стояв спиною до дороги, інший, набагато більший – обличчям. Коли авто наблизилось впритул, чоловік щосили штовхнув співрозмовника під колеса Назарової машини і поспішив зникнути за будівлею позаду.

Не знаю, звідки у мені взялась сила волі і витривалість, та мене навіть не знудило від побаченого жаху. Я чекала саме такого повороту подій. Із очей покотились сльози щастя, а серце почало калатати з шаленою швидкістю. До речі, калатало не лише серце, я вже кілька днів відчувала поштовхи нашого синочка. Лікар сказав, що буде хлопчина, тож я раділа всім серцем, адже Назар так хотів сина. З цим записом його точно відпустять, і ми нарешті зможемо побачитись. Мою вагітність вже добре видно, хоч і термін не такий великий, Назар казав, що синок буде великим, саме так і виходить.

- Петре Івановичу, як нам далі діяти?

- Нам краще ніяк не діяти.

- Тобто? - Я розгубилась, бо такої відповіді точно не очікувала. Що значить «ніяк»? Я ледь дочекалась цих доказів, а тепер змовчати.

- Нам наражатись на небезпеку не можна. Те, що Назар вийде на волю, неабияк розлютить Удава і він почне ще більше мститись. Я знаю, хто може прийти на суд із цим записом замість нас.