Розділ 5

Лілі

Не знаю, скільки часу стояла під дверима власної квартири і не наважувалась увійти. Бо знала, що коли зайду, ховатиму себе заживо у липкому бруді. Мені нестерпно важко зраджувати Назарові, а як зробити це з усіма рідними? Так, я виправдовуюсь, що це єдиний правильний варіант, але легше не стає. Напевно, я б і не зайшла, та двері відчинились перед носом і я зустрілась поглядом із бабусею. На душі стало так паршиво, саме її світле серце розбивати буде найважче. Мабуть, у мене жахливий вигляд, адже вона із переляком дивилась на мене.

- Дитинко, що з тобою сталось? - Вона взяла мене під руку і провела до кімнати, акуратно вмостивши на диван. Довкола збіглись мама з татом, Тамара Дмитрівна. Вони, напевно, такі красиві, святково одягнені, тільки мені важко це розгледіти за пеленою сліз.

Я деякий час мовчала, тримала паузу, однак неминучого не уникнути. Поволі підвелась сісти і, скляним поглядом дивлячись на весільні вбрання, почала говорити:

- Весілля не буде! Вночі Назар збив на смерть людину, він за ґратами і буде там довго!

Більше не було запитань, повисла важка і довга пауза. Вони не могли переварити моїх слів, застигли у ступорі. Тишу перервали ридання бабусі, однак вона змогла зібратись і присіла до мене.

- Ми його підтримаємо і не залишимо в біді. Головне зараз – ваша дитинка, вона зможе дати обом сил.

Бабуся хотіла нахилитись і поцілувати мене, проте я різко відсторонилась. Не дивлячись їй у очі, промовила:

- Нема більше ніякої дитинки!

Вона до хрусту кісток стисла мою долонь і змусила поглянути в очі.

- Що ти кажеш?

- Її більше нема!

Бабусю наче струмом вдарила моя рука, вона так різко забрала свою. А згодом і сама відсторонилась. Таким ненависним поглядом мене ніколи і ніхто не вимірював, та я його витримувала, не мала права відвертатись. Губи старенької зімкнулись у тонку лінію, я знала, що у цю мить до мене летять сотні прокльонів. Для неї тепер я найбільший ворог, адже саме я знищила життя найдорожчої для неї людини. Раптом бабуся зблідла і почала хитатись. Батьки кинулись її підтримати, однак вона заборонила їм підходити.

- Не треба мені вашої допомоги!

Вона з останніх сил підійшла, взяла мене за підборіддя і, пильно вдивляючись в очі, сказала слова, що добили остаточно:

- Більше ніколи навіть не думай про нього, ти не гідна й одного погляду мого внука, вбивце!

Вона різко відпустила мене і важкою ходою вийшла з кімнати. Краще б проклинала, била, тільки не так. Цієї миті я зрозуміла, що не врятують мене ніякі докази проти Удава, я потонула у бруді брехні, від якого відмитись неможливо. Навіть якщо Назар зможе пробачити, серце бабусі назавжди для мене закрите.

Трохи оговтавшись, поглянула на батьків, вони стояли одне біля одного і, схоже, не розуміли як діяти. З одного боку, я – їхня донька і вони мають повне право висварити за погані вчинки. З іншого, я – їхня покинута донька, яка від самотності виросла ось такою жорстокою егоїсткою і будь-які докори безглузді. Останні місяці ми добре спілкувались, але таки не змогли надолужити згаяне, душевних розмов не виходило. Мама присіла до мене й обережно взяла за руку, на її очах блищали сльози.

- Доню, це твоє життя і ти сама знаєш, як для тебе краще. У будь-якому випадку, ти наша єдина дочка і ми готові прийняти тебе такою, яка ти є.

Мама обійняла мене, пригорнула до своїх грудей. Чомусь від її слів не стало краще, адже вона не намагалась зрозуміти чи порадити щось правильніше у такій складній ситуації.

- Я повинна збиратись, увечері літак!

Вони не питали куди і наскільки, після таких вчинків належить тікати далеко і надовго. Попрощались зі мною і пішли, я розуміла, що стала людиною, від якої хочеться тікати. Залишилась тільки Тамара Дмитрівна, вона мовчки спостерігала за всім і не поспішала порушувати тишу. Подруга сіла до мене і пригорнула до своїх грудей.

Не знаю, скільки ми так сиділи і плакали вдвох, у двері подзвонили і я зрозуміла хто прийшов. Тамара Дмитрівна пішла відчинити, а я підвелась і прослідувала за нею. Петро Іванович одразу зайшов і обійняв мене, він був тим самим і єдиним рятівним колом у цій божевільній ситуації.

- Ти готова?

- Ні, я швидко.

Я вийняла чемодан із шафи і почала збирати найнеобхідніше. А ним виявились речі коханого: футболки, светри, його парфуми, фотоапарат, наші портрети. Взяла подарунок Марічки для маляти, пелюшку і чобітки. Зрештою, підійшла до маленької оксамитової коробочки, обережно вийняла обручку з гравіруванням «ягоди долі» й одягла її на безіменний палець.

У квартирі царювала повна тиша, начальниця і прокурор не обмінялись жодним словом, вони не були добре знайомі, тож однаково не довіряли одне одному.

- Я готова!

Петро Іванович піднявся з дивана і взяв мій чемодан. Тамара Дмитрівна підійшла ближче і зі сльозами на очах сказала:

- Я поки не розумію, у яку біду ти потрапила, та якщо тебе захищає прокурор, все серйозно. Питати, бачу, немає сенсу, якщо ти захистила рідних ціною власної честі, все надто серйозно. Бережи вас, - вона акуратно торкнулась мого живота, - і знай – я чекатиму тебе, скільки знадобиться.

- Бережіть себе! - Я обійняла її ще дужче і не знала, як житиму без мудрих порад і щирої підтримки. Вона єдина, хто не повірив у цю брехню, адже знає мене краще, ніж я сама. Подруга трохи відсторонилась і впевнено сказала:

- Якщо хтось запитає – ти наробила помилок і втекла, ні слова не сказавши.

Сьогодні я вперше усміхнулась, хоч і через сльози. Тепер потрібно негайно їхати і починати рятувати Назара, щоб скоріше повернутись додому.

Ми сіли у маленький легковий автомобіль на сусідній вулиці, виходили теж через чорний вхід. Петро Іванович помітно нервував і постійно озирався на дзеркала заднього виду. Тільки за містом він зміг заспокоїтись і почав зі мною розмову.

- Думаю, Назара підставили, не виключаю варіант, що він не винний у смерті потерпілого.

У мене побігли крижані мурашки по спині від цих слів. І я вже встигла здогадатись, чиїх рук ця аварія.