Розділ 2

Лілі

Якщо на цьому світі і є найгірше покарання, то саме я його несу. Легко ненавидіти людину, яка завдала вам нестерпного болю, але як жити розуміючи, що ця людина – ви самі? Ззовні все та ж колишня гарна обгортка, а всередині все давно розчинилось у докорах сумління, ненависті, безпорадності і невиправної провини. Крики Назара, його моління не вбивати дитину і досі дзвенять у вухах, засіли у клітинах мозку і безперервно вмикаються на повтор. Найгірше у цій ситуації те, що я вже не маю надії все виправити, попросити прощення. Назар зник, розчинився у цьому неймовірно великому і скрутному світі. Я так довго шукала, у стільки дверей стукала, що з рахунку збилась. Та й прощення мені його не потрібне, сама знаю, що не заслуговую. Мені б лише одну хвилину з ним наодинці, цього б вистачило, щоби сказати найголовніше. Повернути йому найцінніший скарб, який довелось жорстоко відібрати.

- Назаре, наш син живий, крапля в краплю схожий на тебе! Я змогла врятувати його життя ціною нашого щасливого майбутнього.

Рік тому

- Тамаро Дмитрівно, щире Вам «Дякую», що прийшли мене виручити! Я вже думала, що все пропало.

Вона тихенько посміялась і продовжила вшивати весільну сукню таємними швами. Я цьому вмінню не встигла навчитись, мама далеко, а швачка з салону ввечері вже не працює. Добре, що хоч додумалась приміряти сукню, я боялась, що трохи набрала через вагітність, проте все виявилось навпаки. Якби була пишна сукня, то можна було б тугіше затягнути корсет і готово, а моя сукня зшита по фігурі сантиметр у сантиметр. Легка шовкова тканина повністю засипана мереживними квітами, над нею працювали цілий місяць кілька майстринь.

- Тобі потрібно менше перейматися Назаром і чим більше слідкувати за правильним харчуванням. Дитина хоче їсти!

- Мене постійно нудить, шматок не лізе. А от за Назара я не боюсь, у нього все виходить на відмінно. От тільки я майже його не бачу.

Настрій ще більше зіпсувався, бо дуже переживала з цього приводу. Ми майже не спілкувались, він ішов на роботу, а я ще спала, приходив пізно ввечері, стомлений, сідав за вечерю, а потім засинав ще на дивані, навіть не дійшовши до ліжка. Отака ситуація продовжувалась місяцями. Я могла б закочувати істерики чи спокійно доводити хибність його думок, однак нічого б не змінилось, хіба стосунки зіпсувались би. Є такі періоди в житті, які потрібно мовчки перетерпіти, і я покірно терпіла. Тішилась рідкісними вихідними, коли коханий із жадібністю забирав кожну хвилину, щоб побути лише у моїй компанії.

- Люба, ти ж знаєш, як йому важко. Поглянь, за короткий термін квартира повністю виплачена, два хороші автомобілі, чого тільки коштує цей завеликий витвір мистецтва у моїх руках?

- Так, Ваша правда. До того ж завтра все зміниться, ми матимемо час, щоб побути разом.

За кілька годин ми виправили ситуацію із сукнею. Тамара Дмитрівна розрадила мене і настрій трохи покращився. Коли вона пішла, я застигла, оглядаючи два манекени. На одному красувався ідеальний костюм Назара, а на іншому – моя сукня. Завтра ми будемо найкрасивішими молодятами, залишилось знайти нареченого, який вкотре запізнюється. Я знайшла свій смартфон і зателефонувала йому. Як і завжди, Назару вдалось за кілька хвилин зробити мене абсолютно щасливою, якби не перервався зв’язок ми б говорили до самого приїзду. Однак приїзд все не наставав, спочатку я рахувала хвилини, а потім вони перейшли у години очікування. Мабуть, йому знову негайно потрібно вирішити якісь питання по роботі, так уже бувало і раніше, проте цей вечір перед весіллям ніхто не мав права відбирати.

Я вже збиралась лягати спати, як Назар нарешті надумався зателефонувати.

- Я вже, було, подумала, що ти втік!

- Пані Ліліє, Вас турбують зі слідчого ізолятора.

Незнайомий голос у слухавці замовк, а я не знала, що відповісти. Це якийсь жарт? Єдина думка, яка встигла відвідати голову перед тим, як він продовжив.

- Затриманий Назар Тирко перебуває під вартою, він на смерть збив пішохода. Оскільки Ви поважна особа, завтра вранці за Вами приїде авто, щоб Ви приїхали до свого чоловіка. Інформація повинна поки залишитись між нами. Співчуваємо. До побачення!

- Дя-ку-ю!

Я мовчки сповзла по стіні на підлогу. У голову ніяк не вкладались слова, щойно сказані таким холодним і моторошним голосом. Так же не буває. Сотні протилежних думок розривали мозок, я і не помітила, як тихі сльози перейшли у неконтрольоване ридання. Я мала право плакати, кричати, битись в істериці, виплеснути всі емоції назовні.

Коли розум узяв верх, зрозуміла, що потрібно рятувати коханого. На думку зразу спав Петро Іванович, тільки він зараз зможе допомогти. Знайшовши номер, одразу прийнялась телефонувати. Гудки йшли так помалу і монотонно, що надія потрохи провалювалась, як врешті почулось хрипле:

- Так!

- Петре Івановичу, це Лілія. Назар збив людину на смерть, я не знаю, що тепер робити!

Після цих слів у горлі заперчило і я знову почала ридати. Це наче не я говорила такі жахливі речі.

- Я виїжджаю!

Піднявшись із крісла, я пішла випити холодної води. Розуміла, що повинна заспокоїтись хоч трохи, хоча б заради малюка. Я чуттєво торкнулась живота долонею. Тільки б із дитиною все було в порядку.

У двері подзвонили, і я миттю кинулась відчиняти. Петро Іванович мовчки міцно пригорнув до себе, ховаючи мою голову на грудях. Потім відхилився і впевнено сказав:

- Все можна виправити! Я телефонував поліцейським, пішохід переходив дорогу у недозволеному місці, Назар на момент аварії був абсолютно тверезий. І я впевнений, що, за правильного ведення слідства, знайдеться ще чимало пом’якшувальних обставин, а я зроблю все, щоб воно велось правильно.

Мої очі почали блищати надією, однак чоловік опустив погляд вниз і, витримавши паузу, продовжив:

- Тільки на це потрібен час, і на весілля його точно не випустять. Мені дуже шкода.

- Петре Івановичу, весілля чекати я вже звикла, мені б Назара витягнути і дитину здорову народити, все інше просто неважливо.