Частина 3. Закінчення

Part 3. The last

Життя... Дивна річ, як не крути…що ж воно таке? Час від народження до смерті? Можливо, процес, який має свій початок і кінець? Чи шанс для кожної людини реалізувати себе? Сумніваюся, що є якесь універсальне визначення цього дивного, як на мене, явища. Одне можу стверджувати без сумнівів – у кожного своє персональне, можливо, навіть унікальне, уявлення про життя…

Будь-який представник Homo sapiens є індивідуальністю (щоправда, не кожен є особистістю, але індивідуальністю – позасумнівом), а це означає, що скільки існує людей, стільки ж є відмінних один від одного світоглядів: думок, поглядів, уявлень про світ. І кожен, в свою чергу, вважає їх істинними і достеменними…

Особисто я й гадки не маю, в чому сенс того незрозумілого і такого загадкового поняття. А ви?...

Пригадуєте заклад для діток, повз який ви щодня проходите, ідучи на обід? Пам’ятаєте? Той, з високим, але прозорим парканом, там ще двір великий. Пригадуєте? Так ось, якось, коли ви вперше побачили його, помітили там гурт діток, що грали в хованки, тоді вам здалося, що то якийсь табір (адже діти там різного віку). І тепер кожного разу ви, бачачи тих діток, посміхаєтесь їм, вважаючи, що то дітлахи багатіїв, котрим ніколи не вистачає часу на виховання власних чад. Вони охайно вдягнуті, їм завжди весело, за ними постійно наглядають вихователі. Пригадали…

Стільки років щодня ви зустрічаєтеся з тими дітлахами – тепер у вас з’явилася звичка пити каву після обіду, сидячи на лавочці, навпроти них. Ви з цікавістю вивчаєте поведінку, пізнаєте їх, інколи вам здається, що то ваші знайомі або й маленькі друзі, з якими ви подумки поринаєте в дитинство. Одну дівчинку ви полюбили найбільше. Чомусь вона у ваших очах дуже вихована і витончена. Крім того, вона має якусь чарівну янгольську зовнішність, що так і манить до її доброго серденька. Місяць тому ви навіть зловили себе на думці, що колись у майбутньому, коли у вас буде сім’я, ви хотіли б мати таку донечку…

 Я не хочу розчаровувати вас, тим більше ображати, але мушу пояснити, що ваші спостереження, хоч і є правдоподібними, та не мають нічого спільного з реальністю. На жаль, то не табір, не група продовженого дня і не заклад, де багатії виховують своїх «золотих» спадкоємців. Це – Центр допомоги дітям, ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД. Він створений при обласній лікарні, але для того, щоб дітки не асоціювали себе з важкохворими, його облаштували в корпусі, дещо віддаленому від інших лікарняних приміщень.

Так, ось тепер ви уявляєте, наскільки наші з вами уявлення про світ відрізняються…

Маленька дівчинка з неземною зовнішністю, яка завжди була життєрадісна і весела, сьогодні чомусь трималась осторонь від усіх дітлахів, її погляд часто зосереджувався на одному місці, а оченята час від часу наповнювалися слізьми. Нашому перехожому, який щойно дізнався всю правду про його «давніх знайомих», хотілося підійти, обійняти дівча, запитати, що сталося, але цього разу йому заважав не лише височенний паркан, але й купа різноманітних думок, пов’язаних з переоцінкою життєвих цінностей…

Ось таке життя. Боюся навіть уявити, який присмак у їхнього світу...

Люсі після народження, як і планувалося, віддали до дитячого притулку. Там вона відсвяткувала свій перший день народження, у вісімнадцять місяців їй, як і годиться, провели аналіз на ВІЛ-інфекцію. І, на радість усім, результат аналізу виявився негативним. Щопівроку дівчинці робили повторний аналіз, і вже після трьох негативних стало зрозуміло, що вона не інфікована. Отож, крихітку відразу занесли до реєстру діток на всиновлення. Звичайно, спершу було кілька сімейних пар, які бажали познайомитися з Люсі. Та тільки вони дізнавались, що маля народжене ВІЛ-інфікованою – відразу відмовлялися… Після п’яти категоричних відмов було вирішено додати інформацію про цей факт у картку дівчинки, після чого потенційних батьків майже не було. А після досягнення нею чотирирічного віку бажаючих взагалі не стало. Але це і не дивно, зазвичай майже кожне подружжя хоче усиновити дитину від одного до трьох років, яку начебто легше пристосувати до сімейного життя. Таким чином, навіть незважаючи на факт, що дівчинка абсолютно здорова, вона вимушена була все ще страждати від цієї жорстокої чуми ХХІ століття. Люсі подобалося спілкуватися зі своїми друзями, незважаючи на їхній вирок, тож працівники Центру дозволяли їй разом з іншими приходити на денне перебування, адже за ці два з половиною роки вони теж прив’язалися до цього янголяти.

Давайте ближче познайомимось із нашою маленькою героїнею… Ця тендітна дівчинка з глибокими блакитними очима та шовковистим світло-русявим волоссям вирізнялася не лише тим, що не була ВІЛ-інфікована, а ще й якоюсь надзвичайною чарівністю. ЇЇ кругленьке крихітне обличчя, з маленьким витонченим носиком, наче вирізьбленими ювеліром губами та глибоченними очима, випромінювало якусь надзвичайну доброту, теплоту і неземну привабливість. Всі, хто був знайомий з нею, захоплювався її наполегливістю і справедливістю. Інколи здавалося, що їй не п’ять рочків, а як мінімум двадцять, адже та турбота, яку вона проявляла до людей,  була наповнена якоюсь життєвою мудрістю досвідченої жінки. Очевидно, дівчинка, ще не народившись, уже пережила багато. Можливо, правду говорять, що дитина з утроби матері переймає її поведінку і характер…

«Боженько, я сьогодні поводила себе добре, отримала дві п’ятірки та відмітку «Молодець» (хоча дітки в її віці ще не оцінюються, однак, як виняток, вихователі заохочували дітей за наполегливість і старанність відмінними оцінками), ще сьогодні я допомогла виховательці прибирати зі столу. Ось поки що все. Ісусе, я розумію, що цього мало для того, щоб знайти маму, але я й надалі буду слухняною. Амінь», – вихователька захопила Люсі за щоденною молитвою. ЇЇ дитяче серденько вірило в дива, а особливо в Бога. Вона щиро сподівалася, що батьків можна заслужити і робила для цього все. Дівчинка закінчила молитву і намірилася кудись іти, та тут помітила, що за нею спостерігають.