Part 2
«Ой, як боляче… Болить усе… Здається, немає жодної клітинки тіла, яка б не нила від жахливого болю… Що зі мною? Де я?» – думки схвилювали мій розум, але страх незвіданого не дозволяв розплющити очі, аби переконатися наяву…
«Так, не панікувати, – дякувати Богу, за роки «правильного» життя я добре навчилася тримати себе в руках. – Що я пам’ятаю востаннє, – я намагалася активізувати процеси пам’яті, розставляючи спогади по поличках. – Університет, пара старослов’янської мови. Ах, так, в мене сильно болить живіт через початок місячних із затримкою близько двох місяців (мабуть, зважаючи на втрату цноти та постійні стреси вже протягом цілого місяця, це нормально, та й, якщо пригадати, мій цикл ніколи не був регулярним). Добре, далі, спогади – моя одногрупниця біля дошки, відповідає на останнє запитання… Все, далі порожньо. Невже я втратила свідомість? Жах, в усіх на очах… Який сором. Слід негайно приходити в себе, показати всім, що зі мною все гаразд… Як же все-таки соромно…Кошмар…»
Я спробувала піднятися, та марно, біль пронизував усе моє тіло наскрізь. «Все, досить, час розплющувати очі!».
Розплющила. Незнайома обстановка: малесенька кімната, білі стіни, незручні ліжка. Нікого немає. Зрозуміло – це лікарняна палата.
Ось тепер паніки не уникнути… «Тс-с-с, все добре, серденько, не нервуй, головне заспокоїтися. Дивно, як я не помічала цей в’їдливий запах ліків. Можливо, просто не хотіла? Він же такий знайомий мені: в дитинстві я частенько хворіла, тому перебування в лікарні стало для мене звичним».
Мій хаотичний потік думок перервала молоденька медсестра, яка щойно увійшла в палату:
– Доброго дня. Як добре, що ви вже отямилися, скоро буде обід, – її доброзичливий ніжний голос здавався мені таким приємним, наче материнський, він надавав мені почуття безпеки.
– Добридень. Що зі мною? Де я? – чомусь мій голос був виснаженим і хриплуватим.
– Ви в студентській лікарні, у вас загроза викидня. Але не хвилюйтеся, досвідчений лікар зробив усе необхідне і тепер з вами і вашою дитиною все гаразд.
«Дитиною? Але як? Цього не може бути», – така новина не вкладалася у мене в голові, я заклякла від переляку. А медсестра продовжувала:
– Так трапляється. Можливо, ви перенервували чи хворіли недавно. Тепер все буде добре. Щоправда, вам слід було одразу звернутися до лікаря, коли ви побачили кров’яні виділення. Та зараз для вас головне спокій і ніяких сильних хвилювань. І, до речі, ми телефонували вашим батькам (оскільки ви неповнолітня, ми вимушені були поставити їх до відома), тому чекайте ввечері відвідувачів, – вона все ще думала, що повідомляє приємну новину. – Можливо, ви хочете, щоб я ще комусь зателефонувала, батьку дитини, наприклад? – з радісною посмішкою щебетала дівчина. Помітно, що вона дуже любить дітей, і була б рада бути на моєму місці. Але на моєму місці я, і лише я мушу вирішувати, що робити далі.
– Ні, дякую. Поки що мами буде достатньо, – відсторонено відповіла я, намагаючись приховати свій страх.
– Тоді відпочивайте. Вам потрібні сили, у вас же, мабуть, все болить – лікар не давав обезболююче, бо для дитини це все зараз дуже шкідливо. А ви ж тепер мама, мусите кріпитися. Кличте, якщо буде щось потрібно, мене звати Надійка, – тепло ще раз посміхнулась медсестра і вийшла за двері.
«Можливо, це сон? Я ж все ще маю надію (Надію? А може Надійку? – Господи, я божеволію…). Я ж можу мати хоч малесенький шанс, що все це виявиться просто кошмаром? Можливо, я ще не прокидалася після випускного? І тепер, коли я отямлюсь, усе буде по-іншому? Я обіцяю, я клянусь, я зроблю все інакше! Боже, тільки дай мені шанс!», – я заплющила мокрі від ридань повіки міцно-міцно, наче хотіла перемкнути канал, увімкнути інше життя, колишнє. Як же мені хотілося стати знову правильною, сумлінною, тією ж, яка через надмірну солодкавість життя вигадала собі абсурдну проблему, яка вже в свою чергу призвела до низки інших, життєвих і вже цілком реальних неприємностей.
«Я стану мамою… Але ж за моїм планом це мало статися в двадцять п’ять. Так, саме за моїм планом, це справді Я хотіла вивчитися на вчителя, адже я так люблю дітей… Боже, ким же я стала? Жахливим монстром! Лише монстр може сприйняти звістку про вагітність за найбільшу проблему в житті… Це не я… Це все сон…», – заплакана, втомлена, виснажена фізичним болем і моральними терзаннями, я заснула, а життя продовжувалося, воно все ж таки було моїм, і я не могла зробити з цим уже нічого. Пізно. Занадто пізно.
Чого я досягла своїми змінами? Нового життя? Так, тепер моє життя ніяк не буде схоже на колишнє. Ще б пак, мати-одиначка з новонародженим немовлям, неповнолітня Жінка без освіти і тепер вже без жодних перспектив. Дівчина, яка принесла в пелені «нагуляну» дитину. Так, тепер це я і це моє довгоочікуване Нове життя… «Можливо, не варто народжувати?.. О, ні, я стала не настільки жорстокою, щоб убити власну дитину. Ні, це точно не варіант… Я дійсно стану мамою. В мене буде дитина», – я посміхнулася і заснула глибоким здоровим сном…
– Лєночка, дочечка, як ти? – крізь сон я почула такий рідний, такий дорогий серцю шепіт.
– Мааама, – протягнула я, не розплющуючи очі, я так боялася, що це виявиться сном, – мамуся, – і сльози знову полилися градом.
– Донечко, не плач, все буде добре, це ж радість яка, у нас буде малятко, – мама намагалася не плакати, та сльози зрадливо лилися з найрідніших мені оченят, – ти Артему вже казала, я думаю, він буде дуже радий? – мама завжди недолюблювала мого колишнього, та смиренно підтримувала мій вибір.
– Мам, ми з ним розійшлися, – плач нахлинув з новою силою, – це не його дитина…
Я ніколи не задумувалася, скільки болю завдавала ніжному серденьку рідної мами. Скільки примх та бездумних вчинків, скільки дзвінків без відповіді, Боже, дякую тобі за неї. Вона – то діамант, який я, замість обтісувати – підточувала і бруднила. Мені здалося, в маминій голові бились дві думки: гордість за внученя і жаль за мою зламану долю. Її очі сяяли добротою і любов’ю. Мамині теплі руки мали якусь дивовижну лікувальну силу, вона поклала їх на мої груди – і мені стало легше дихати, клубок горя розтанув від всеохоплюючої материнської любові.
#5229 в Любовні романи
#2257 в Сучасний любовний роман
#803 в Молодіжна проза
#254 в Підліткова проза
Відредаговано: 24.06.2024