Частина 1 (Початок, що розповість про головну героїню, яка переживає кризу внутрішньої боротьби, і місце, куди її приводить шлях змін)

Part 1

Вже прокинулась, але все ще не хочеться відкривати очі, адже, доки вони заплющені, можна з легкістю вдавати затуманену сном безтурботність.

«Іще сплю. Не потрібно сьогодні поспішати. Ще можна не прокидатися». Однак мозок не обманеш, він зрадливо наповнює думками голову, примушуючи прийняти реальність.

«Заспокойся, все добре…». Але щойно спробувала розплющити заліплені незнятим з учора вечірнім макіяжем очі, і все гіпнотизування себе на позитивний лад розвіялось, як бульбашка. Це – все ще я! Думки про зіпсований мною ж випускний та наближення вступних іспитів до вишу страшенно пригнічують, а розтертий make up і «вчорашня» зачіска взагалі доводить до межі депресії…

Я… Звичайний підліток, юна дівчина шістнадцяти років, у якої, здавалося б, є все, а особливо – перспектива. Переді мною відчинені всі двері й навіть, я б сказала, чорні ходи і кватирки майбутнього. Я – завжди сумлінна учениця, компанійська дівчина, що ніколи не скаржиться на зовнішність, мала все, як мені навіювали батьки та друзі, що мало б мене не лише задовольняти, а й робити щасливою. Та чомусь останніми місяцями я відчуваю себе зайвою.

Буває: прокидаюсь уві сні

Від злого, дуже явного кошмару,

Щось неприємне снилося мені –

У піт кидає всю мене від жару.

І думати я можу лиш одне:

«Навіщо жити? Що мені потрібно?».

У голові думки й усе складне:

Усе змішалось – й чорним стало біле.

«Для чого жити?! Розкажіть мені.

Для чого я живу на цьому світі?

Страждання, муки, горе у житті.

То, може, краще зовсім і не жити?».

Життя – це сон, оманливий, стражденний;

Життя прожити – марити у сні.

Для когось – це прощення вічні крики,

Комусь же – лиш благання на умі.

Хтось завжди і в усьому робить винним

Себе одного і нікого більш,

А інший же не визнає провини,

А це, я вам зізнаюся, ще гірш.

Хтось хоче назбирати купу грошей,

Хтось купу хоче народить дітей,

Хтось хоче видатися всім хорошим,

Комусь же чхати на усіх, на все.

А як же почуття, а як же люди?

Чому про це не думає ніхто?

Як можна жити, а про це забути,

Якщо ж постійно відчуваєш щось?

Скажіть, будь ласка, знає хтось людину,

Яка б ніколи за своє життя

Не відчувала би за щось провину,

Чи за проступок силу каяття?

Яким би не було в людини серце,

Яким би черствим й грубим не було,

Завжди, коли насиплеш в душу перцю,

Воно болітиме у неї все одно.

Тож, роблю висновок, що жити треба,

Яким безглуздим не було б життя.

Не будеш жити – не побачиш неба.

Повір! Ти завжди встигнеш в забуття.

Отак живу, живу я чи страждаю!

Щодня потрібно говорить собі,

Що жити треба, а сама не знаю,

Що ж я знайшла потрібного в житті.

…Можливо, набридло бути «зразком для наслідування» та «гордістю батьків», можливо, просто не хотілося жити за написаним за мене планом. Не можу сказати точно чому, але думки про поїздку до столиці та навчання в університеті (на вчителя!) мене просто жахали.

Сьогодні неділя, день після випускного вечора, батьки звільнили мене від домашніх обов’язків та порадили присвятити час лише відпочинку. Як же це мило: вони навіть вирішили за мене те, що вчора я мала випити зайвого, а сьогодні – мучитись похміллям. Незважаючи на жарти тата, я не хотіла зізнаватися, що вчора майже не пила, адже я була абсолютно задоволена ситуацією, коли цілісінький день мене ніхто не чіпає…

Знайомі звуки мобільного – прийшло смс:

«Доброго ранку, кохання моє! Моя, уже доросла дівчинка. Чекаю дзвіночка, коли можна забрати тебе! Цьомаю! Люблю! Обожнюю!

Майбутній чоловік»

Бла-бла-бла. Дістало. Це був мій хлопець, старший на чотири роки парубок, з яким ми зустрічаємось уже більше двох років. Ні для кого не секрет, що на наступний мій день народження він планує зробити пропозицію «руки і серця». Я й підписала його так (Майбутній чоловік), щоб призвичаїти себе до цієї думки. Адже це логічно: він носить мене на руках, оберігає, захищає. І, врешті-решт, він – моє перше кохання, тому виходить, я маю погодитись. Але чому ж думка про це приносить мені лише роздратування?

Моя відповідь на смс:

«Коханий, вибач, але батьки заборонили мені гуляти сьогодні, адже я мушу готуватись до вступних іспитів. = ( Чекаю зустрічі. Цьом.»

Я навіть не помітила, що уже близько шести місяців уникаю його, використовуючи щораз батьків як відмазку. Ніколи не вірила, що такі важливі події, як закінчення школи, і справді примушують переосмислити власне життя.

…Минуло три місяці, сто жахливенних днів: вступні іспити, поселення в гуртожиток, перший місяць навчання в університеті, нова група, обов’язки старости… Це все пролетіло, як моторошний сон, де я була головною героїнею, яка винна всьому світові: одногрупникам – інформацію про пари, викладачів, розклад; деканату – купу списків групи за категоріями, заповнений щоранку журнал та належне («з посмішкою») виконання обов’язків; сусідкам по кімнаті – компанійськість та регулярне прибирання кімнати (бо в мене «зручніший»  режим навчання); коротше – всього і дофіга (даруйте нецензурщину). В такій шаленій буденності єдине, що мене радувало, це відсутність часу на спілкування з «майбутнім чоловіком», достатньо було три-чотири кількахвилинні розмови в день, типу «йду з пар», «пообідала», «лягаю спати»… Так ось, я не вважаю, що варто витрачати час на розповідь про подібну нудоту.

Минуло три місяці нещадних знущань з мене і ось, після чергового скандалу з одногрупником щодо поставленої йому енки за пару, я чітко вирішила: «Я НІКОМУ НІЧОГО НЕ ВИННА! Час подумати про себе». Хм…аж радісно стало, відчуваю якесь натхнення. Я – вільна! Незвично.

З чого ж почати? Мабуть, з того, що бісить мене найдужче. Хто сказав, що я зобов’язана зустрічатися з нелюбом, бо колись, у свої чотирнадцять років, я вирішила, що він – моя доля, а дитяче захоплення ним – то справжнє кохання? Логіка? Не думаю… Якщо судити логічно, то якраз моє перше кохання вже давно мало б залишитися в минулому. Кожна людина мусить пережити перше розчарування, якісь сердечні страждання хоча б для того, аби щось зрозуміти в житті. Виходить, це навіть дивно, що мені, так би мовити, пощастило, і моє перше захоплення вилилось у великі почуття зі сторони хлопця. Справа в тому, що в нас свого часу було все: блиск в очах, сором’язливість, зашаріння при перших дотиках, «мурашки» від першого поцілунку. Дійсно, у нас були щирі почуття! Але де ж вони зараз? Я довго намагалась їх віднайти, повернути чи запалити знову, але все марно. І я можу поставити товсту крапку в цій ліричній історії: «Я його НЕ КОХАЮ!» Нарешті! Прийшов час кардинальних змін…