Гіркий присмак перемог

Коли від вибору неможливо відступити, він стає гірким. Усе покривається сном і найкращі історії починають оживати. Сіра буденність відступає далеко на захід сонця й з північним вітром приходять морози, які сковують річки та озера, маленькі галявини і великі долини. У холодних лісах відчувається спів ворона – він розповідає баладу про лицарів і танцюючий вогонь в забутому замку, в якому сплять воїни в очікуванні останньої битви за Середземномор'я. Те, про що писали казки, почало ставати правдою та всі шукали древніх артефактів, щоб вижити, або щоб померти в останньому герці...

Ліс чув багато древніх мов, які записані на його кам'яних скелях. Знав, де зариті останні мечі з древніми рунами і стріли, виковані з проміння місяця й сліз ельфів. Під водою було багато дорогоцінного каменю. Після розпаду останніх фортець на заході, під ударами орд, могли опинитись і вони, але Алоріан переніс їх сюди. Коли замок згорів від нападів драконів, які захворіли хворобою золота, воно стало жевріти на дні, чекаючи на нові історії.

Пророцтво останнього дракона Артакса говорило, що його народ повстане з попелу та поверне собі забуту славу легенд. Але він також згадав, що драконячий подих розбудить і мечі, які обливатимуться кров'ю в морських глибинах, оживуть прокляті Галіофаги, які на своїх човнах піднімуться з дна. З гірських печер вийдуть гноми, а з синіх озер вийдуть ельфи з холодними поглядами, з заходу припливуть Іолати, які заговорять мовою стародавньої магії.

Але все почалось із історії двох закоханих людей, які не розділили своїх емоцій...

Коли Фелькенар стояв, ридаючи, у латах і біля древнього озера, він побачив дивний синій відблиск на дні, який кликав його як спів смерті, коли йшли бої з кістками до плеч. Він підняв із замуленого дна синій перстень, на якому було гравіювання: «Холодним подихом вічність скувати – темною жінкою всіх об'єднати». Він її побачив: серед кісток і черепів оголене жіноче тіло, яке дихало на самоцвіти. Скарб драконів – її так називали гноми. Впав на коліна та його очі почали вигорати, він відтяв палець і впав непритомний.

Він тримав курс до проклятого замку Арвантасу, до забутих фресок, щоб прочитати історію падіння свого роду. Скам’янілі лицарі показували руками на меч, що іскрився в квітах. Забутий дракон ожив на попелі й глянув на вершника. Червоні очі дракона говорили про ненависть і хворобу золота.

«Ти знаєш, хто я, але розмови не буде, прийми свою смерть», – він ранив дракона в серце. Дракон у агонії прохрипів: «Сам мною станеш».

Людське серце легко підкупити. Історія, яка стала міфом, була написана в глибоких печерах, отруювала розум тих, хто бачив написи на древніх мовах про останні сльози дракона –  це народження смерті в пітьмі, яка бігла лісовими туманами й імлистими присмерками гірських долин.

Драконяча кров стала золотом, її шукали гноми, які стали холодними і непривітними. Вони занурювалися в серце землі та знайшли синій перстень.

Фелькенар глянув на древні рани, які почали світитися від його сліз. Забута мертва мова, яка почала говорити до нього забутими символами, які вели до алюзій, та записами на пергаментах, прикрашених минулими битвами, які пройшли як повінь, яка забирає усе живе. Кістки почали нити і відчувати прокляту історію, яка колись шуміла в горах, коли падало каміння з вершниками.

Зло ніколи не дрімало, воно стало легендою, яка перетворилась в міф, який став дитячою історією. Серце людини не складно підкорити через затуманений розум. Ідеєю про вічну славу та спасіння всього живого через найвищу благородну ідею, яка в фіналі стане важким прокляттям. Світ виник з променю, який освітив землю від тисячолітньої зими. Але холод оселився в думках про щасливу зустріч, яка стала народженням зла.

Жіноча тілесність не змогла стерпіти чоловічого егоїзму й волі до влади. Чоловік хотів творити, тоді як жінка вимагала уваги – вона й стала матір'ю дракона Сфівлінга, з якого пішов рід смертельних поглядів у небі.Вони нищили все живе, але живе підняло останню армію біля драконячих печер. Однак, синій перстень перетворив усе на привидів зла, які шукали свою смерть у темряві глибокої ночі.

Раса ельфів виникла з таючої криги, тому їхній погляд був холодним і без відчуття часу, їхнє довге життя було як зимовий світанок, який прийшов після довгої осені.