2 розділ

- Ти мав мені зателефонувати, нащо самостійно сідав за кермо?

На мене дивились сірі холодні очі мого охоронця, а за сумісництвом – найкращого друга. Ми з ним товаришуємо майже двадцять років. Життя зіштовхнуло ще під час служби в армії. Певний час нас доля розігнала іншими шляхами.

Семен тривалий час працював слідчим, а я розвивав себе на полі банківської справи.  А коли вже мав власну справу, то потребував допомоги досвідченої людини, яка б тримала відділ служби безпеки у суворих руках. У Семена гарно виходило керувати цим відділом. За більше як десять троків ця людина не словом, а ділом довела свою вірність справі, котру я побудував з нуля.

- Все в нормі, - відповів якомога спокійніше.

Не варто було говорити другові про те, що сталося у магазині парфумів. Але чомусь вирішив поділитися останніми новинами та вибовкав все до останньої краплі.

– Те, що трапилось з тобою не нормально. У нас ще є час, щоб відвідати Анатолія Петровича.

– Все завтра, повір, нічого страшного не відбулося.

Я не брехав, бо почувався добре. Звичайно ж я був переконаний у тому, що стало мені зле лише з-за того, що нормально не відіспався та не пообідав.

– Зрозуміло, значить це чарівне втручання молодої особи, котра швидко врятувала тебе від підвищеного тиску? Чи може навпаки, саме вона стала причиною підвищеного тиску?

– Семене, - мій голос прозвучав занадто гнівно, - не вигадуй.

Я сів за стола та поглянув на тарілку з овочевим салатом, котрий мені приготувала Ірина, дружина Семена. Вона вже п’ять років працювала у мене, тричі на тиждень прибираючи у будинку та готуючи мені. Для чоловіка, котрий багато років жив сам, мене все влаштовувало. Тарас вже давно мав власну квартиру, а до мене навідувався лише по великих святах.

 – Бачу по реакції на обличчі – зачепила.

– Вона вагітна від іншого.

 – Ти навіть таку інформацію встиг дізнатися? Чи вона вже з животиком? – глузував Семен, п’ючи каву.

– Її подруга має занадто довгий язик, цікава пані, скажу тобі.

– Заздрю, у тебе такий продуктивний похід по крамницях був, Андрію.

– Ще зарегочеш, май на увазі, нічого більше не розповім.

– Розповіси, бо я твоя найкраща подружка.

– Семене, вже не смішно.

– Ти так останній раз нервував, коли сім років тому тобі відмовила Аліна… чи Поліна? Як її звали?

– Марина.

– Так і знав, що ти й досі не стер це ім’я зі своєї пам’яті. 

– Не починай, - виделкою намагаюсь відшукати в салатові шматочки курки.

– Не треба в собі пригнічувати романтика. Бути сильним та витривалим ти маєш бути на роботі. А для жінки ти можеш стати справжнім надійним крилом. Чому й досі не одружився ще раз?  І не говори мені, що й досі кохаєш Вероніку. Стільки часу минуло, друже. Стільки за покійними не страждають.

– Ти прекрасно знаєш, що я давно не страждаю. Просто мені краще одному.

– А нащо Риті голову морочиш? Їй майже тридцять п’ять.

– З нею я давно поговорив відверто. Вона на щось сподівається, але я не збираюсь одружуватись ще раз. Мене це не цікавить. А якби та Ольга була вільною, то одружився б?

Я чомусь замовк, дивлячись на шматочок м’яса, котрий лежав на краєчку тарілки. Згадав обличчя Олі, її дивовижні сірі очі та пальці. Так, у неї гарні довгі пальці з модним манікюром. І я ніби хлопчисько відчув шкірою якесь забуте тремтіння у грудях. Це зі мною трапилось колись давно, коли зустрів Вероніку на шкільній вечірці. Вона з подругою туди прийшла. Відтоді я втратив спокій.

– Можеш не відповідати, Андрію, твої паузи красномовніші за твої недоречні фрази, - долетіли до мого вуха висновки Семена.

– Коли Ольга допомагала мені, їй зателефонував наречений.

– Так, ти згадував про нього.

– Семене, там було фото, це Ігор Мороз.

Я бачив здивування на обличчі друга. Він щось хотів сказати, але чомусь замовк. Я здивовано дивився на кремезного чоловіка і намагався зрозуміти, що саме мені не варто чути.

 – І чого ти замовк, бачу ж, що хотів щось сказати.

– Не бери до уваги. А чому ти так одразу вирішив, що саме Ігор є її нареченим. Так, Довженко, в мене враження, що ти не тільки приймав допомогу від чарівної Ольги, а й у найкоротший час спромігся дізнатися купу інформації про ледь знайому дівчину.

– Це трапилось саме по собі, - іронічно усміхнувся, запиваючи вечерю склянкою води. – То я вчасно ставив їй запитання. Знаєш, іноді розговорити людину досить легко, коли вона заклопотана.

– Значить грав нечесно?

– Мені було цікаво, - мій голос вперше звучав інтригуючи.

Семен розгорнув цукерку, невеличкий шматочок відкусив і поглянув на другу половинку.

– Солоденька, так? Я маю її побачити.

 – Кого? – я не одразу зрозумів напрямок думок друга, бо весь цей час спостерігав за тим, як Семен грається пальцями зі шматком цукерки.

– Ту дівчину, бо таким свого товариша я давно не бачив. Та й щось мені підказує, що ти щось не так зрозумів.

– Знаєш що? Я не люблю, коли так говориш. Секрети мені не потрібні.

– До речі, в тебе є пів години, щоб прийняти душ, обрати собі одяг та вирушити до сестри на день народження.

– Я встигну, мені не фарбуватись. Тому говори відверто, що ти мав на увазі?

– Все завтра, мені дещо треба перевірити. Тільки не тисни на мене. Краще розкажи, як там Тарас почувається? Ви хоч встигли поспілкуватися?  

- Встигли. Він стоїть на своєму. Говорить, що має виконувати умови контракту, тому додому швидко не повернеться. А мене це не влаштовує.

- Не треба насідати на хлопця, вже два місяці минуло, залишилось якихось десять місяців, і він весь у твоєму розпорядженні.

– Я б так оптимістично не фантазував. Цей непосидючий хлоп завжди знайде привід, щоб не ставати спадкоємцем мого бізнесу.

– Тому що кожному своє. Ти завжди намагався створити щось своє. Він також. У вас просто різні шляхи.