Розділ 17 "Недопустима поведінка"

Катя

— Ка-а-ать, — виводить зі ступору голос Віки. — Щось не так?

— Вибач, задумалася, — повертаюся до свого заняття.

— Знову квіти?

— Останній раз була на квартирі у середу, біля дверей стояли дві коробки. Цей псих надсилає їх за якимось своїм графіком, — бурчу, миттю роздратувавшись.

— Чому ти сама туди поїхала?

— А з ким? Тебе від дітей відірвати через якогось збоченця? Чи Карину? Я їй взагалі не розповідала, вона тоді сама подумала, що Іван пробачення просить, я не заперечувала. Соромно сказати, що у готельному номері я відчуваю себе спокійніше, ніж у квартирі, яка за шість років стала домівкою, — гірко всміхаюсь.  

— Живи скільки буде потрібно, головне — твоя безпека. Мене лякають такі ситуації.

— От тому я й не хотіла нікому розповідати, щоб не турбувати своїми проблемами. Ну все, можна у духовку, — заливаю начинку у спечену основу.

— Люблю цей пиріг у твоєму виконанні. І Руслану минулого разу сподобався.

— До чого тут Руслан? — виходить трохи різко.

— Казав, що зазирне, якщо встигне з роботою.

— Нехай працює, ми й без нього з’їмо пиріг, — кидаю роздратовано. Його я аж ніяк не готова сьогодні бачити. Прийшла до друзів, щоб розслабитися, а не сидіти на голках. — Що у них з Наталею? Помирилися?

— Та де там? Не спілкуються.

— Щось затягнули.

— Мені здається, це все. Руслан слів на вітер не кидає.

— Цікаво, що його не влаштовувало в Наталі?

— Ну, Наталя схильна до істерик, — знизує плечима подруга. — Згадай, скільки разів вони при нас сварилися.

— Я не можу назвати це сварками. Скоріше гиркалися, як і більшість пар. Окрім Білецьких, звісно, — викликаю на її вустах усмішку. — Щодо істерик згодна, минула була дуже недоречною. Поїхати ночувати до батьків — такий собі варіант.

— Це не вперше, вона часто так психувала. Ще згадай, що він не дуже поспішав перевозити Наталю до себе і ті кілька місяців, що вони були не разом після сварки.

— Угу, емоційні стосунки у них були, — не знаю, навіщо спитала, ці спогади розбурхали нерви ще більше.

— Наталя в депресії. Радилася зі мною, що їй робити.

— А ти що?

— Звідки мені знати? Я точно не збираюся вмовляти Руслана. Вони дорослі люди. Ярослав сказав не втручатися.

— Може, в нього вже інша є, — згадую ту блондинку, яку він чекав.

— Навряд чи, Яр не приховав би від мене. — Ви не бачилися?

— А чому ми повинні бачитись? — реагую надто емоційно.

— Ну, працюєте поряд.

— А, ні, багато справ було, — ховаю погляд.

З такою дурною реакцією, скоро Віка зрозуміє, що щось не так і розколить мене, як горішок. Потрібно бути стриманішою, а ще краще — нарешті забути наші з Русланом посиденьки в барі. Ну… І все, що сталося після того.

Поки Ярослав проводив час з дітьми, ми з Вікою приготували вечерю та накрили на стіл. У нас склалися такі стосунки, що я ніколи не відчуваю себе зайвою у них вдома. Наче ми родичі і зібралися за звичайною вечерею, бо давно не бачилися. До того ж Білецький вдома і на роботі — це два різних чоловіки. Від його дотепних жартів з обличчя не сходить усмішка. Малі сонечка остаточно проганяють мій поганий настрій, але дверний дзвінок змушує серце забитися у пришвидшеному ритмі.

— Ви когось чекаєте? — кидаю схвильований погляд на Віку.

— Може, Руслан? — запитує вона у Ярослава.

— Зараз дізнаємося, — бере на руки Міланку і виходить з кухні.

— Кать, що? — непокоїться Віка. — Не можеш розслабитися?

— Угу, — відводжу очі.

Неправильна реакція на Руслана починає мене лякати. Якщо це він, мені краще піти і не ускладнювати ще більше своє життя. Рій метеликів всередині, схвильоване серцебиття, спітнілі долоні, думки… Все це я вже проходила. У нашому випадку це недопустима поведінка.

— Гість запізнився, але принцеса задоволена, — на кухню заходить Ярослав, а за ним — Руслан з Міланкою на руках.

— Привіт, — байдужим поглядом ковзає по мені та усміхається Віці.

— Ти сам, без Наталі? — цікавиться Віка. — Ви не поговорили?

— Сам, — відповідає коротко, з усмішкою дивлячись на Мілану.

— Повечеряєш? — подруга залишає спроби дізнатися якісь подробиці.

— Ні, дякую. Вечеряв зі знайомим. Де Матвій? Там подарунки.

— У кімнаті, мультик дивиться, — Віка встає і починає прибирати. — Катя свій пиріг спекла, а ти неголодний.

Віка не бачить, яким поглядом він на мене зиркає. Два роки я вважала, що Руслан — єдина у світі людина, яку неможливо вивести на емоції. У моїй уяві він був непробивним, виваженим, завжди спокійним та серйозним, а зараз гнів в очах абсолютно не в’яжеться з тим образом, який я склала у своїй голові.

— Може, перейдемо до вітальні і пропустимо по склянці чогось міцного? — запитує Ярослав. — Ти за кермом?

— Не відмовлюся. Сьогодні я на таксі. А принцесі ще не час спати? — весело звертається до Міланки, яка приклеїлася до нього, вхопившись рученятами за шию.  

— Час, зараз буду вкладати, — відповідає Віка, забирає малу, яка зовсім не згодна з її рішенням.  

— Киць, що ти будеш? — Яр дістає віскі та дві склянки для них з Русланом.

— Я буду чай, — Віка виходить, залишаючи нас утрьох.

— Катю? — переводить на мене погляд Ярослав.

— Отрути немає? — ляпаю не подумавши.

— Знову траурні сюрпризи? — запитує чоловік.

— За новою адресою ще не було, — відповідаю неохоче.

— Ти переїхала? — холодний голос Руслана, сковує серце кригою. Я справді ніколи не чула, щоб він так говорив. Ми не так часто бачилися, та все ж…

— Тату, — чується голос Матвія.

— Ти не повіриш, — Ярослав плескає Руслана по плечу й виходить. — Йду сину.

Ми залишаємося наодинці. Я розгублена, а він чомусь розлючений. На мене? За що? Після зустрічі у ресторані ми не бачилися. Тиждень тому я, як повна дурепа, збиралася поговорити, але провела лише поглядом його разом з блондинкою. Яку ціль він переслідував, коли цілував мене та без дозволу забирав спокій?