Розділ 16 "Подія"

Катя

Мій глибокий сон руйнує гучний стукіт. Розплющивши очі, кілька секунд лежу, намагаючись зрозуміти, що це за звук, а коли він повторюється, доводиться встати і відчинити двері.

— Катю, — видихає розгублена Віка, — що сталося?

— Усе добре, — мугичу сонно, — деякі неприємності.

— Я пів ночі не спала. Розказуй, — заходить до номера, зачинивши за собою двері. — Зараз каву замовлю, — поки я приходжу в себе, вона замовляє для мене сніданок і собі каву.

— Потрібно було попросити Ярослава, щоб не шокував тебе на ніч, — сідаю на ліжко, підібгавши під себе ноги.

— І це він мене ще зупинив, щоб не поїхала у готель серед ночі. Хто цей злий жартівник, який надсилає квіти?

— Поняття не маю, але вчора мені було реально страшно.

— Якщо попросила Яра приїхати, значить ситуація серйозна. У тебе справді немає підозр?

— Повно, але жодна не сходиться. Я перебрала усіх, Вікусь.

— Зайди з іншого боку. Місце твоєї роботи може знати багато людей, а от домашню адресу — одиниці. Давай перерахуємо? — дивиться на мене стривожено.

— В мене вже голова гуде від підрахунків, — важко зітхаю. — Це може бути будь-хто, у кого клепки не на місці. Іван часто друзів приводив. А якщо хтось справді вирішив зробити щось погане, за мною могли прослідкувати.

— Добре, кого ти не підозрюєш?

— Лільку, бо вона хоч і з’явилася разом з першою доставкою квітів, крім тіста нічого не бачила. Івана не підозрюю, бо він жадібний. Павла не підозрюю, бо… — затинаюся, згадавши, що Віка про нього ще не чула.

— Хто це? — питає з цікавістю.

— Ой, Вікусь, у мене стільки всього сталося, а я досі не знайшла часу тобі розповісти.

— Ну, зараз я нікуди не поспішаю.

Розповідаю Віці про Якименка. Починаючи від першого прийому його дружини і завершуючи вечерею, якої не сталося. Але не промовляю жодного слова про появу Руслана. Взагалі невпевнена, що зможу колись розповісти про наш з ним відпочинок у барі та поцілунок. Ця тема заборонена не тільки для розмов, але й для власних спогадів. Так само й з Невідомим, я впевнена, що він не може надсилати квіти, тому не розповідаю про нього.

— Оце справи… — протягує Віка. — Він подобається тобі?

— Він одружений і цим все сказано.

— А якщо справді розлучиться? Як тоді ти будеш діяти?

— Не знаю. Мені подобаються наполегливі чоловіки, але не нахабні. Він перегинає палицю. Павло вміє залицятися, але не цікавиться чужими бажаннями, егоїстично вважаючи, що жінка повинна підкоритися. До того ж я зараз не готова до стосунків, не хочу втрачати свободу, зробивши кілька вдихів на повні груди.

— На все потрібен час. Ти справді не хочеш пожити у нас, чи соромишся?

— Ні, не хочу. Так буде зручніше усім. Має ж бути у мене хоч якесь особисте життя?

— Ой, Катю-ю-ю, — з таємничою усмішкою протягує Віка, — здається мені, що підкорить тебе якийсь владний чоловік, і станеш ти для нього лагідною кицею.

Цілий день я проводжу у номері. Розбираюся з деякими документами та готую усе необхідне для початку роботи. Потім замовляю легкі закуски у ресторані, збираюся і їду на святкування. Насправді нічого грандіозного не планувалося. Приїдуть Карина та Віка і ми посидимо у чисто жіночій компанії.

Приїжджаю першою, приймаю замовляння та розставляю все на столі у своєму кабінеті. До смачних закусок я підготувала шампанське, а ще купила тістечка у кондитерській неподалік. Коли поверталася, згадала Лільку та її бажання відкрити свій заклад. Зараз ця ідея не здається дивною. Мабуть, натхненно працювати руками — набагато краще, ніж обкладатися з усіх боків психами та траурними сюрпризами.

— А я думаю, ну де ти ходиш? — біля входу мене зустрічає Карина. — Вітаю, — вручає квіти та невеликий пакунок з подарунком.

— Дякую, по тістечка бігала. Яке ж свято без солодкого? — відчиняю двері, пропускаючи дівчину всередину. — Ну, привіт, моя нова робота! — говорить вона голосно.

— Готова миритися з новим керівництвом? — усміхаюся, запрошуючи її до свого кабінету.

— Як же мені тут усе подобається. Клас, — обдивляється приймальню, потім заходить за мною. — А головне тихо і не холодно, як у склепі біля Петровича. У нього, до речі, жоден мускул не смикнувся, коли я йшла. А міг хоча б подякувати.

— Я перепрошую, тут приймає Новак Катерина Валеріївна? — чую голос Віки з коридору. Вона теж з квітами та пакунком.

— Дівчата, ви мене бентежите. Ще й подарунки принесли. Дякую, — обіймаю подругу.

— Ну, показуй тут усе. Нарешті, Катю, — задоволено промовляє Віка, — я така рада за тебе.

Знайомлю подругу з Кариною, показую приміщення та запрошую дівчат до святкового фуршету. Під напором позитиву, учорашній пригнічений стан розвіявся. Дівчата зарядили мене гарним настроєм. Солодке шампанське розслабило тіло, а ейфорія від наближення чогось нового змусила забути про неприємності та будь-які підозри.

— Усі питання владнала? — запитує Віка, ласуючи тістечком. — Яким буде графік роботи? Сподіваюся, хоча б вихідні у тебе будуть?

— Будуть. Завтра заберу табличку з графіком, наклею вже в понеділок.

— Не віриться, — усміхається Карина, — я думала, до віку працюватиму під керівництвом Петровича, а тут така удача.

— Схоже, хтось погано знає Катерину Валеріївну, — промовляє Віка зі сміхом.

— Це ти не бачила Петровича. Піду перевірю, чи все у мене готово до понеділка. Адміністратор, між іншим, теж хвилюється, — салютує келихом з шампанським і виходить з кабінету.

— Може, зберемось разом у суботу? — запитує Віка. — Відсвяткуємо у домашньому колі, я щось приготую.

— Я не проти, тільки допоможу тобі. Хтозна, коли потім буде час.

 — Наступного тижня ми збираємося поїхати до батьків.

— А я сподіваюся, що знайду нове помешкання десь поблизу від роботи і перевезу туди речі. Схоже, на тій квартирі щастя мені не бачити. А колись нам там дуже гарно жилося. Як згадаю, ностальгія серце стискає.