Розділ 15 "Казочка на ніч"

Катя

Гучний дверний дзвінок змушує підстрибнути і навшпиньках підійти, щоб подивитися у вічко. Видихнувши від полегшення, прокручую замок і відчиняю двері.

— Дякую, що приїхав.

— Це вона? — Яр кидає погляд на чорну коробку біля дверей.

— Так.

— Є якісь рукавички?

— Зараз, — мчу на кухню, беру з шафки гумові рукавички. — Підійдуть? — подаю чоловікові.

— Спробую, — надягає одну і, нахилившись, відкриває коробку. Її вміст мене не дивує, все те саме. — Х-м-м, — мугиче під носа Ярослав. — Давно це відбувається? — підіймає на мене погляд, знімає рукавичку й залишає у коробці.

— Понад два тижні, — говорю засмучено, пропускаючи його до квартири. — Але не кожного дня, інколи через день, а буває, що кілька днів підряд.

— Чому мовчала стільки часу? — запитує суворо.

— Я не думала, що все настільки серйозно. Та й соромно було вас турбувати.

— Це не жарти, Катю. Я радив би звернутися до поліції.

— Розумієш, я все списувала на якогось неадекватного знайомого. Можливо, пацієнта, а сьогодні зрозуміла, що хтось знає домашню адресу. Мені страшно.

— Ще б пак, вміст сюрпризу доволі моторошний. Є припущення?

— Перебрала усіх знайомих, але нічого, — з розпачем хитаю головою.

— Іван?

— Відкинула майже одразу, він до такого не додумається. А ще пожаліє стільки грошей на троянди, щоб просто мене налякати.

— Були якісь сварки останнім часом? Скандали на роботі?

— Ні, — зітхаю. Про Якименка розповідати не хочу, бо впевнена, що це не він.

— Катю, ще раз повторюю, що краще звернутися до поліції.

— І вони сидітимуть перед дверима, охороняючи мене?

— Хоча б розслідування проведуть. Або ж зміни житло, повідомивши тільки рідним і близьким.

— Так швидко знайти щось нормальне не вийде.

— Поживи у нас.

— Ні, до вас не поїду, це незручно.

— Можу запропонувати номер у готелі, поки шукатимеш.

— Знаєш, що я сьогодні почула?

— Впевнений, що не вгадаю.

— Ліля пропонувала разом винайняти житло.

— Вона тут? — у голосі з’являється різкість.

— Поїхала на вокзал. Ти помітив, як вона змінилася? І з цими десертами така активна, я кілька кіло з нею набрала.

— Гадаєш, взялася за голову?

— Сподіваюся. А… Дорого коштує номер?

— Ти як маленька, — хмикає роздратовано. — Збирайся, я тебе відвезу.

— Якась смуга невдач, — промовляю зі сльозами на очах.

— Здається, у тебе на носі новий етап? Якщо я не помиляюся, ваші посиденьки завтра?

— Так. Якщо мене не прикінчить якийсь божевільний. — Через чотири дні відкриття, а я через цього психа сама не своя.

— Повір, будь-яка темна смуга рано чи пізно закінчується і тоді з’являється шанс все змінити на краще. Збирайся, бо я запізнюся на вечерю.

— Я швидко, — вирішую не випробовувати долю і хоча б сьогодні переночувати у безпечному місці, де є охоронець на всякий випадок.

Знаходжу невелику сумку і кладу у неї одяг на завтра, піжаму, білизну та косметичні засоби. Все інше буду забирати за необхідністю. Ярослав відвозить мене до свого готелю, намагаючись дорогою відволікати розмовами.

— До речі, чому ти не звернулася до Руслана з оформленням документів?

— Е-м-м, мені трапився гарний юрист, тому вирішила його не турбувати.

— Віка говорила, що виникали труднощі.

— Я довго не могла розібратися з податками, тому домовилася з татовим бухгалтером, що вона мені допоможе. А взагалі, все складно і нервово.

— Так тільки на початку, з часом розберешся.

— Дякую, що приїхав і допоміг, — промовляю тихо, коли авто зупиняється біля готелю. — Я обов’язково стану на ноги і припиню набридати своїми проблемами.

— Мені не складно. Я давно зрозумів, що друзів ти захищаєш до останнього, а от за себе так стояти не вмієш. Пам’ятай, Катю, що ти не сама, — він виходить, а я ще кілька секунд сиджу, стримуючи сльози. Дожилася до такого стану, що більше схожа на пацієнтку, аніж психолога.

Ярослав виділив для мене гарний номер, провів у нього і наказав гарно відпочити перед завтрашнім днем. Ось і дочекалася, завтра хотіла з дівчатами відсвяткувати майбутнє відкриття свого власного кабінету, а настрій — зачинитися вдома і нікого не бачити. Власне, в мене й дому немає. Навряд чи тепер я зможу почувати себе у безпеці на орендованій квартирі.

А все так гарно починалося… Я, абсолютно випадково, натрапила на оголошення про оренду приміщення, а коли побачила, що знаходиться поряд, навіть сумнівів не мала, що потрібно домовлятися. Гарний район, поряд медична лабораторія та центр зору. Наше сусідство матиме гармонійний вигляд. Приміщення невелике, але мене усе влаштувало, і навіть зависока ціна оренди не була проблемою, бо тато дуже підтримав мене фінансово. Кілька днів я літала від щастя, що усе так гарно склалося, а потім почалися перші труднощі з документами і знову повернулися сюрпризи від психа.

Прийнявши душ, я довго стою біля вікна, дивлячись на вечірнє місто, розуміючи, як втомилася від хвилювань. Відколи почалися проблеми з Іваном, моя нервова система не знала перепочинку. Він, до речі, кілька разів дзвонив, але я навіть не відповідала, проблем вистачало і без його ниття.

Перед тим як лягти у ліжко, перевіряю чи зачинені двері і тільки тоді падаю на білосніжну постіль. Відчуваю себе туристкою на роздоріжжі, яка поняття не має, куди слід рухатись. І це перед такою визначною подією у житті… Суцільна несправедливість.

На всякий випадок кладу телефон під подушку, наївно вважаючи, що він мені чимось допоможе у разі небезпеки. Через кілька секунд він дзенькає повідомленням. Розумію, що це Невідомий, бо ніхто інший не надсилає мені звичайні повідомлення. Цього разу вирішую відреагувати.

Невідомий: Привіт, Катю. Це п’ятнадцяте і останнє повідомлення, яке я тобі надсилаю. Сподіваюся, що твоє мовчання не залежить від особистих проблем та негараздів.