Розділ 14 "Потрібна допомога"

Минуло два тижні

Катя

— Катю, на тобі обличчя немає, — говорить Ліля за вечерею. — Невже сумуєш, що я їду?

— Ага, місця собі не знаходжу, ледве тримаюся, щоб не заплакати, — фиркаю байдуже. — Голова болить.

— Який день поспіль? Навіть не знаю, чи варто тебе залишати у такому стані.

— Взагалі-то ти загостювалася. Їдь вже.

— Не могла відмовитися від курсу по десертах. Тобі немає на що жалітися, кожен вечір смакоту уплітала, ще й безплатно, — підіймає догори вказівного пальця.  

— Ти справді хочеш займатися десертами? — мене дуже дивує її захоплення. Не бачу я Лільку кондитером. Хоча, мушу визнати, десерти вона готувала смачні.

— Угу, мрію відкрити невелику кав’ярню, випікати смачні десерти і насолоджуватися цим процесом. Поговорю з батьком.

— Краще з Яром поговори, він швидше допоможе.

— Коли дізнається, що я хочу залишитися у Києві, він оскаженіє. І так бурчав на мене за спонтанний приїзд.

— Чому не у Дніпрі? — дивуюся з її заяви.

— Маю непереборне бажання змінити своє життя. Почати усе з нуля. Готова до труднощів, тільки б відчути себе вільною.

— А-а-а, таке бажання мають усі, — зітхаю. У мене таке відчуття, що моє життя зараз котиться у прірву, і навіть майбутні зміни не допомагають з цим впоратися.

— Я зрозуміла, ти хвилюєшся перед відкриттям свого кабінету. Правда?

— Ще чотири дні, не можу назвати це хвилюванням, втома приглушила будь-які інші відчуття.

— Що ти робила б без моєї допомоги? Сиділа б голодною і сумною.

— Хвалити ти себе вмієш, — бурчу, куняючи за столом.

Понад два тижні Ліля живе у мене, бо після майстер-класів по тісту вона записалася на десерти. Кожного вечора таскала додому продукти і експериментувала на кухні до опівночі. Якась невгамовна. Зранку прокидалася раніше за мене і знову мчала навчатися. Накупила купу книг, а до них валізу, бо в її сумку вони не влізли. Така активна, що я на її фоні, як засохла комашка на підвіконні. В принципі, вона не дуже мені завадила, навіть допомагала своїм тріскотінням не впадати у депресію, бо квіти у траурній коробці продовжували надходити.

На фоні цього у мене постійно боліла голова і вже тисячу разів переписувався список підозрюваних. Та вже два дні я не працюю в центрі і, відповідно, не отримую сюрпризів. Хочеться видихнути, але побоювання досі не покидають. Раптом, божевільний вигадає новий спосіб мене діставати?

— Ей, заснула? — Лілька клацає перед очима пальцями. — Чай робити?

— Не відмовлюся. Знаєш, а я справді звикла до твоїх кулінарних експериментів.

— Ось бачиш! Не така вже я й погана.

— Ліль, розкажи, що тоді сталося з Євгеном? Чи тема заборонена?

— Ну, як тобі сказати? — задумується. — Вона неприємна, але в депресію не впадаю, коли його згадую. Ти нічого не знаєш?

— Тільки те, що у нього були проблеми і весілля скасувалося. Це ж твоїх рук справа?

— Моїх, — зітхає, ставить переді мною чай, сідаючи поряд. — Інколи мені здається, що таких дуреп, як я, у світі більше немає. Стільки років я була вірною собачкою, з якої просто знущалися. Звісно, мене це заділо по живому. Його заручини стали шоком, у мене навіть не було бажання жити. Як згадаю, мороз шкірою біжить.

— Слухай, якщо це тебе ранить, не говори.

— Та ні, я одужала.

— Процес твого одужання усім дався складно.

— Дізнавшись від Віки, як підло Євген помстився Тетяні, я вирішила трішки зіпсувати його солодке життя. Помститися. Не скажу, що сильно переймалася її долею, але нарешті зрозуміла, якою була дурною. Дійшло. Пішла до щасливої нареченої, яка нічого не підозрювала, і все розповіла. Фінансова підтримка від майбутнього тестя перекрилася, наречена скасувала весілля, ще й Тетяна отримала можливість подати позов та відсудити суму, яку він повинен був сплачувати, як батько дитини.

— Він знає, що це була ти?

— Без поняття. Можливо.

— Оце справи, — протягую. — Я розумію, що ти доклала немало зусиль, щоб взяти себе в руки. І похід до нареченої не дався легко, але… хвалю. За власні провини ти допомогла іншим не наступити на свої граблі.

— У будь-якому випадку, все склалося не так погано, як могло. Я не у божевільні, і на цьому дякую вищим силам. Мені час, — підводиться, прибираючи свою чашку. — Заберу речі. — Йду у коридор, щоб її провести. — Дякую, — виходить з валізою та сумкою.

— Ти на таксі?

— Так, вдень зробила передзамовлення. Катю, я знаю, що ти складно переживаєш розрив з колишнім, але повір, жоден чоловік не вартий таких душевних страждань. Я переконалася у цьому на власному досвіді й хочу убезпечити всіх дівчат та врятувати їхні молоді роки. Могла б написати якусь психологічну книгу, але це ближче тобі, я не розберусь. Хочу запропонувати тобі ще один крок до одужання, але невпевнена у твоїй реакції.

— Не лякай, — відводжу очі, бо ще розплачусь.  

У її словах є частина правди. Але я не страждаю через Ваню, наші стосунки були приречені. Я не можу розібратися у собі. Усі два тижні я не бачила й не чула ні Руслана, ні Павла. Навіть Невідомому не відповіла на жодне повідомлення, взяла тайм-аут, щоб залікувати душу та повернути впевненість і безкомпромісність. Стати Катею, а не її подобою. 

— Якщо у мене все вийде, я незабаром повернуся до Києва і ми можемо разом винайняти іншу квартиру. Більшу і ближче до центру.

— Жити з тобою? — аж задихаюся від несподіванки. Тільки божевільна на таке погодиться.

— Подумай, я не підганяю. У мене попереду розмова з батьками, ще, чого доброго, знову зачинять мене у якомусь центрі.

— Твоя активність лякає навіть мене, — зізнаюся чесно.

— Така вже я є — енергійна, — усміхається. — Бувай, — відчиняє двері й виходить. — О, якась коробка, — говорить здивовано. — Щось замовляла? — звертає на мене погляд.

— Ні, — промовляю самими вустами. Серце колотиться так, що важко вдихнути. Страх заповзає під шкіру, міцно стискаючи своїми мацаками. Псих знає мою домашню адресу…