Розділ 13 "Стати хмаринкою"

Катя

— Яка чудова погода, — задоволено промовляє Карина, підставляючи обличчя сонячним променям.

— Так, тепло, — киваю загальмовано, виринаючи зі своїх думок.

— Хочеться поїхати на природу, зняти взуття і пройтися босими ногами по зеленій травичці. Полежати на пледі, насолодитися прогулянкою у лісі, з’їсти величезний хот-дог з подвійною сосискою, а потім…

— Ну досить, — обриваю її фантазії. — Ти тільки що ум’яла бургер і запила його колою. Куди воно тобі влазить?

— Заздрити недобре, — починає сміятися.

— Ходімо, — першою встаю з лавки, — бо Петрович буянитиме, обідня перерва майже скінчилася.

— Інколи у мене з’являється відчуття, що ми у склепі. Коли він проходить повз, усе вмить інеєм вкривається. Старий і вічно живучий.

— Хочеш мати іншого керівника — зміни місце роботи.

— Та куди я піду? — зітхає, плентаючись за мною до переходу. — Кать, а ти що, надумала іншу роботу шукати?

— Хочу відкрити свій кабінет, — ділюся своїм давнім бажанням.

— Серйозно? А я?

— Я невпевнена, що матиму стільки записів, щоб вистачало на адміністратора.

— Зате я впевнена. Ти що? У тебе цілий день люди. Звісно вистачить! А якщо навіть ні, я готова отримувати менше, поки не розкрутишся, тільки забери мене з собою, — белькоче емоційно.

— Я подумаю. Мені спочатку потрібно наважитись.

Ще на підході до центру, я помічаю кур’єра і мороз пробігає шкірою. Він тримає таку саму коробку, як учора. Неважко здогадатися, що в ній. Схоже, ситуація набагато серйозніша, ніж мені хотілося б, а найгірше те, що навіть звернутися немає до кого по допомогу. Не дзвонити ж батькові.

Молодик вручає мені коробку і йде, а я одразу прямую до смітників, щоб викинути її. Перед цим відкриваю, переконавшись, що набір всередині такий самий. Можливо, хтось вважає мене сміливою, але ця ситуація добряче налякала. Я до кінця дня сиджу на голках і виходжу з кабінету тільки-но годинникова стрілка показує шосту вечора.

Не можу перебувати у кабінеті, здається, що ось-ось станеться щось погане. Підозра, що відправник гарно знається на психологічних прийомах, набирає обертів.

— Катерино, — окликають мене, коли виходжу на вулицю.

Роззираюся по сторонах, помічаючи біля авто Якименка. З незмінним агресивним виразом на обличчі та зверхній позі. Застигаю на місці, посеред тротуару. Підходити не хочу, але й втрачати можливість поставити питання, теж. Він першим робить крок, прямуючи мені назустріч. — Привіт, — стає майже впритул.

— Добрий вечір, — відповідаю стримано. — Що сталося?

— Хотів поговорити за вечерею.

— Можна питання? — не витримую.

— Так, — трохи дивується.

— Ти надсилав мені сьогодні квіти?

— М-м-м, дідько, — промовляє винувато. — Сьогодні ні, був на фабриці і забув замовити. Ти чекала? — на його суворому обличчі з’являється усмішка.

— Ні. Я хотіла попросити більше не надсилати. Керівництво такого не вітає, у мене можуть бути проблеми.

— Я вирішу усі твої проблеми, крихітко, — він робить крок уперед, але я відступаю. — Добре, — зітхає, дратуючись. — Тільки вечеря, я й пальцем до тебе не доторкнусь, якщо ти не захочеш. Згода?

— Навіщо? Про що ти хочеш поговорити? — тепер будь-яка розмова з недостатньо знайомою людиною викликатиме побоювання та підозри.

— Про тебе, про мене, про наше спілкування. Боїшся?

— Не бачу сенсу, — невпевнено знизую плечима.

— Боїшся, — відповідає за мене. — Ми поїдемо у той самий ресторан, що й минулого разу. Додому не відвозитиму і не цілуватиму. І, до речі, на розлучення заяву подано, але так швидко це не робиться.

— Якщо недовго, — погоджуюся, бо вдома на самоті просто здурію від думок про таємничого "шанувальника".

— Як забажаєш, — промовляє задоволено, вказуючи рукою у напрямку свого авто. Не торкається мене, навіть коли допомагає сісти. — Як справи у супер психолога? Ти виглядаєш переляканою. Це я такий ефект справив?

— Втомленою, а не переляканою, — дратуюсь, але більше на себе, бо не можу приховати справжніх емоцій.

— Навіщо тобі взагалі працювати?

— А що робити? — з нерозумінням дивлюся на чоловіка.

— Жити у своє задоволення, — стенає плечима.

— Цікаво, — коротко сміюся, — за які кошти?

— Це не проблема. Я можу влаштувати…

— Не продовжуй, — говорю голосно, — бо вечері не буде.

— Ти надто принципова, — бурчить роздратовано. — Ця правильність нездорова.

— Я не можу назвати себе правильною, — машинально торкаюся пальцями губ, згадуючи про поцілунок з Русланом, — але у мене є моральні принципи, які не дозволю собі переступити.

— Нудно, — кидає з насмішкою.

— Тоді я взагалі не розумію, чому ми зараз їдемо разом вечеряти.

— Бо ти навіть нудною мені подобаєшся, — говорить прямо.

— Ти шукаєш утриманку? — з його слів напрошується саме такий висновок.

— То що там із твоїми принципами? — кидає на мене погляд, проігнорувавши питання. — Коли я зможу тебе поцілувати?

— Ти надто самовпевнений. Про поцілунки мова не йшла, ми їдемо вечеряти.

— Така відповідь мене не влаштовує, — зупиняється біля ресторану. — Катю, — миттю нахиляється до мене, притиснувши рукою до сидіння. — Я ж теж тобі подобаюсь. Навіщо втрачати час на дурню про принципи? Чому не насолоджуватися одне одним зараз? — він збирається мене поцілувати, а я щосили відвертаю обличчя. — Добре, — зітхає. — Ходімо вечеряти. Може, ситою ти стаєш добрішою? Хоча… — задумується, — ляпас був ефектний.

Це викликає на моїх вустах усмішку. Ховаю її, відчиняючи дверцята, а опинившись на вулиці вдихаю чарівний весняний аромат. Ще трішки і буде по-справжньому тепло. А ще дуже хочеться тепла всередині, щоб змучене, змерзле серце розтануло і ожило…

У ресторані є вільні столики, Павло обирає той, що біля вікна. Робимо замовлення і повисає мовчання. Не знаю, про що розмовляти з чужим чоловіком, але небажання сидіти вдома штовхнуло мене прийняти неправильне рішення.