Розділ 12 "Повна плутанина"

Катя

Ще підіймаючись ліфтом, я відчувала щось неладне, а біля квартири лише переконалася в цьому. Запах горілого вимагав термінової реакції.

З гуркотом відчиняю двері, розуміючи, що цим ядучим ароматом вже пропахла кожна річ у квартирі.

— Лілю! — гарчу розлючено. — Ти що наробила?

— О, привіт, — визирає з кухні вся у борошні.

— Що ти витворяєш? — я така зла, що зараз лопну.

— Заходь, зачиняй двері, — голосно шепоче, підійшовши ближче, — бо зараз знову сусідка припреться, хвилюючись, що у нас пожежа.

— У нас?!

— У тебе, — причмокує невдоволено, зачиняє двері і спокійно собі повертається на кухню. — Я курси переплутала.

— І? Від нудьги вирішила спалити моє орендоване житло? — тупочу за нею на кухню.

Краще не ходила б… На стільниці місця вільного немає. Раковина забита посудом, а від їдучого диму починають сльозитися очі.

— Тісто було, тому на вечерю у нас буде піца. Виконую домашнє завдання, — почуває себе абсолютно спокійно. — Перша згоріла, але друга буде класна, — усміхається і, поки я стою відкриваючи і закриваючи рота в німому обуренні, вона стає мити посуд. — Іди в душ, скоро будемо вечеряти.

— Ти… Ти… — слів не знаходжу, тому розвертаюся і прямую до ванної кімнати.

Довго стою під теплими струменями, прокручуючи у голові сьогоднішній день, але з хвилюванням впоратися не вдається. Кому було потрібно так жартувати? Хто мене ненавидить аж до такого вчинку? Я не боязка людина, але сьогодні мені стало реально страшно. Квіти з чорною стрічкою так просто не надсилають, я мала комусь перейти дорогу або дуже образити.

Після такого сюрпризу я ледве відпрацювала день, намагаючись побороти головний біль. Отримані квіти, а також букети від Якименка я викинула ще зранку. Досить з мене дивних сюрпризів. Це може бути навіть він. Розгнівався, що не відповідаю і вирішив провчити. Мороз пробігає шкірою, коли згадую момент відкриття коробки. Я навіть на Лільку не можу нормально нагримати, бо усі думки забиті вранішнім інцидентом.

— Якщо ти негайно усе не прибереш, я викину тебе з квартири, — бурчу, дивлячись на хаос, який утворила ця негідниця. Підходжу взяти з холодильника йогурт, але підскакую від її щасливого верещання.

— Ти тільки глянь! — сидить, втупившись у духовку.

— Помий тут усе, — не поділяю її радості.

Зачиняюсь у своїй кімнаті вже жалкуючи, що вчора проявила слабину і дозволила у себе переночувати. ЇЇ тепер і мітлою не виженеш, як п’явка.

Випиваю йогурт, але їсти все одно хочеться. Якби не головний біль, я щось приготувала б, та голова така важка, що й з ліжка вставати не хочеться.

— Катерино, йди вечеряти, — лунає голос Лільки за дверима.

— Слухай, — підводжусь, відчиняю двері, — ти не загостювалася?

— Трішки терпіння, через шість днів я поїду.

— Скільки? — вигукую, примружившись від болю.

— Курси. Забула? — розвертається, прямуючи на кухню.

— Може мені поліцію викликати? — йду за нею. — Чи краще Ярославу подзвонити?

— Тільки не Яру, — лякається вона.

— О, — усміхаюся, — давно я з ним не спілкувалася.

— Кать, я ж багато місця не займаю. Ну не будь падлюкою.

— Я? — від здивування відкриваю рота.

— Для Яра не буде проблемою взяти мене за шкірку і посадити на потяг. Ти ж його знаєш.

— Знаю. І чудово розумію, що коли він дізнається про твоє перебування у мене вдома, ми отримаємо разом.

— Я завтра подзвоню. Чесно. Сідай їсти, — ставить на стіл тарілки. Надягає кухонну рукавицю і дістає піцу. Мушу визнати, що аромат неймовірний. Якби він не перемішувався з горілим, було б бездоганно. — Моя перша піца, — промовляє задоволено. — Я поклала усе, що люблю. Наступного разу можемо покласти те, що любиш ти. Тільки скажи, і я складу список.

— Гарно тобі мізки у центрі промили, — невдоволено хитаю головою, але за стіл сідаю. — нащо тобі курси?

— Якось натрапила на одне відео і так воно мене захопило, що захотілося самій щось приготувати. Мама, звісно, одразу покрутила пальцем біля скроні, тому практикувала на своїй квартирі.

— Не спалила?

— Було всяке, — ухиляється від відповіді. — Але мені подобається вчитися. Краще, ніж сидіти вдома і нічого корисного не робити. Пішли зі мною, — починає різати та викладати піцу на тарілку.

— Мені тільки курсів не вистачало, а так життя у шоколаді.

— У тебе гидка професія. Поняття не маю, навіщо ти її вибрала.

— Мабуть, помутніння якесь було,  — бурчу тихо, куштуючи її шедевр. — Смачно.

— Знаю, у мене виходить, — широко усміхається. — Маєш втомлений вигляд. Задовбалася витирати соплі клієнтам-пацієнтам?

— Складний день. Лілю, ти, буває, ніякого жарту не затівала? — у голові виринає дивний здогад, але він цілком можливий.

— Досить, Кать, — говорить обурено. — Я змінилася, ясно? Так, не стала доброю та пухнастою, але більше ніякої підлості. Мені соромно. Особливо перед братом та Вікою. Вона, начебто, непогана, так?

— Ти тільки зараз це зрозуміла? — хмикаю. — Віка — найкраще, що могло трапитися з твоїм братом. Ваша сімейка повинна безперестанку дякувати їй за велике добре серце.

— Малі такі прикольні, — вона усміхається щиро, в погляді немає негативу. Це мене трішки заспокоює, але довіри до Лілі все одно немає.

— Солодкі пупсики. Дякую, було смачно, — говорю чесно, піца вийшла соковитою та насиченою смаками.

— На дієті? — дивується дівчина.

— Ні, голова болить.

— Чаю хочеш? Чи краще кави?

— Я ліпше приляжу.

— Звісно, відпочивай, я усе приберу і теж піду. Дякую, що прихистила.

— Не забудь сказати про це Ярославу.

— Кажу ж, завтра, не хочу на ніч чути, яка я безвідповідальна, — видихає тихо, продовжуючи їсти.

Колись Віка казала, що насправді Ліля — бідна людина, яка не має ні друзів, ні кохання. Можливо, це справді так, у грудях прокинувся якийсь жаль, неспецифічний для моєї натури.