Розділ 11 "Сюрприз"

Катя

— Ти сплутала адресу? — запитую грубо, відчинивши двері.

— Привіт, можна увійти? — на порозі стоїть Лілька, тримаючи у руках невелику дорожню сумку.

— Навіщо? Віка тут більше не живе і немає нікого, хто може повестися на твоє розкаяння.

— Кать, не бурчи, я не просто так прийшла.

— А, ну тепер я маю вклонитися і радо тебе запросити всередину? — бурчу, але увійти дозволяю. — Що треба? — настрій паскудний, ще й гостя небажана.

— Хотіла поїхати до Ярослава, але посоромилася, зняти номер у його готелі теж незручно, вирішила провідати тебе.

— Яка радість! — говорю з сарказмом, мені саме тебе і не вистачало до повного щастя.

— Я знала, відчувала, що тобі необхідна моя підтримка, — говорить єхидно, примощуючи свою сумку на пуфику.

— Алкоголь, наркотики, зброя?

— Речі і кілька шоколадок. У мене тепер шоколадоманія.

— А я то думаю, чим ти таку дупу наїла, — закочую очі. — Кажи швидко, у мене немає часу.

— Ти сама? — роззирається по сторонах.

— Так.

— А хлопець? Ваня, здається?

— Утопила у ванній. Чим, на твою думку, я займаюся вечорами?  

— Можна в тебе переночувати?

— А більше ти нічого не придумала? Грошей позичити на готель?

— Кать, — зітхає, винувато дивлячись у вічі, — вибач. За все. Я вже тисячу разів себе з’їла і покарала за свої вчинки. Повір, просити вибачення нелегко, як і аналізувати своє життя, розуміючи, скільки лиха наробила.

— Мені має полегшати після твоїх вибачень? — мій тон незворушний, але якусь маленьку ділянку в серці її слова зачепили.

— Ні, але тобі точно стане легше, коли дізнаєшся, що я досі себе звинувачую і помалу з’їдаю зсередини.

— Ага, прямо бальзам на душу. Як я раніше жила без цього знання?

— То що, пустиш переночувати? — блакитні очі не зводять з мене погляду.

— Хіба на килимку. Згодиться? — одразу стає соромно за свої слова, тому киваю на двері своєї колишньої кімнати. — На одну ніч.

— Дякую, — усміхається Ліля, підхоплює свою сумку і зникає за дверима кімнати.

— Я в душ, не шастай по квартирі, — говорю голосно і нарешті опиняюся під теплими струменями води, які змивають шалений день.

Довго приводжу себе до ладу, ретельно розчісуючи волосся. Користуюся нічним зволожувальним кремом для обличчя, одягаю піжаму і тільки тоді виходжу. Ніздрі ловлять приємний аромат смаженої ковбаси, тому залітаю на кухню, заставши Лільку за приготуванням їжі.

— Це що таке? — мене аж розпирає від обурення.

— Вибач, я голодна, а ти довго милася, — відповідає, перевертаючи ковбасу і вливаючи до неї яйця.

— Тебе нічого не бентежить?

— Усе компенсую, не хвилюйся. І нічого не візьму за обслуговування. Сідай, — ставить тарілку на стіл і викладає на неї їжу.

— Батько припинив давати гроші і ти подалася жебрачкою до столиці? — дивлюся на неї з підозрою.

— Не вгадала, — усміхається, — приїхала на кулінарний майстер-клас.

— Що? — закашлююся від несподіванки.

— Записалася на кулінарні курси, цього разу десерти.

— Збожеволіти! — відмовлятися від вечері не збираюся, тому беру виделку і куштую. — Ти сюди нічого не підсипала?

— Смачного, — не реагує на мої слова, починає їсти.

Майже мовчки ми завершуємо вечеряти, разом миємо посуд і розходимося по різних кімнатах. Дивне відчуття. Мені справді хотілося їй відмовити, вигнати і навіть не впускати до квартири, але не змогла цього зробити. Мабуть, у мені щось зламалося. Невдача у стосунках зробила мене невпевненою та надто ніжною. Терміново потрібно позбутися цієї сентиментальності, вона мені користі не принесе.

З Лількою спілкуватися не хочу, тому лягаю спати, але навіть очей заплющити не встигаю, бо роздається телефонний дзвінок. Мружусь від світла екрана, кілька секунд сумніваюся, але все-таки відповідаю.

— Алло? — затамовую подих.

— Привіт, лисичко, — тихо протягує Руслан.

— Привіт, — пищу у відповідь, розтікаючись від лагідного звертання.

— Чим займаєшся?

— Спати лягла.

— А знаєш, що роблю я? — претензія у голосі підказує, що він розгніваний, а тихий голос оманливий.

— Ні, — намагаюся не усміхатися, але не виходить.

— Їду від Білецьких.

— Гарно посиділи? — тихо сміюсь, прикривши динамік рукою.

— Після того, як я нарешті вигадав причину свого візиту до Ярослава, доволі непогано.

— Що може бути краще, ніж приємний вечір з друзями?

— Сказати що? У суботу…

— Ні, не потрібно. Руслане, — сідаю, притулившись спиною до стіни, — забудьмо те, що сталося.

— А щось сталося?

— Ну… Ти прекрасно розумієш, про що я говорю.

— Ми цілувалися, — навіть перебуваючи на відстані, фарбує мої щоки у червоний.

— Так, ти мене поцілував, а я…

— Відповідала, — не дає договорити. — Пристрасно, з бажанням, тремтіла від моїх цілунків.

— Руслане… — суворо не виходить, з вуст зривається якесь мурчання.

— Мені сподобалося, — стріляє контрольним, прямо у серце.

— Так не мало статися, ми друзі.

— Але сталося, — промовляє суворо. — Тепер рішення за нами.

— Яке рішення? — дратуюся. Я завжди це роблю, коли мене заганяють у нервову ситуацію.

— Що робити далі.

— Нічого. Удати, що нічого не було. Забути.

— Ти впевнена?

— Звісно. А як інакше? — насправді я сама не розумію, чого хочу більше. Бажання стати навшпиньки і вдихнути його аромат біля шиї нікуди не зникло.

— Тоді чому ти мене уникаєш?

— Я… Не уникаю. Просто Наталі потрібна була підтримка і я затрималася.

— Ну добре. Сходимо завтра кудись? Поговоримо.

— На жаль, маю багато справ.

— Уникаєш, — хмикає. — Знаєш, що це означає? Тобі теж сподобалося. Добраніч, лисичко, — він не чекає моєї відповіді, першим відхиляє виклик.

— Що ж це таке? — голосно стогну від обурення. Повірити не можу, що усе це мені каже Руслан. Може, його підмінили інопланетяни? Тоді я могла б зрозуміти такі кардинальні зміни у його поведінці.