Розділ 10 "Рухатися далі"

Катя

— Ох дівчата, — гучно зітхає Наталя, а я вкотре роблю великий ковток вина.

— Нато, не варто доводити себе до нервового зриву, — серйозно говорить Віка. — Руслан був на емоціях. Може, вже шкодує про свої слова, а ти тут заливаєшся сльозами, — подруга дивиться на мене, шукаючи підтримки, а я можу тільки кивнути і знову відпити алкоголь.

— Руслан шкодує? — підіймає заплакані очі. — Ти що? Він ніколи не шкодує про свої слова. Там гонору стільки, що у нас трьох не набереться.

— Кхм, — це вся підтримка, на яку я здатна. Відчуваю, як палають щоки, мені соромно перед Наталею за суботній вчинок, але зізнатися не вистачить сміливості. Та й навіщо, щоб їй було ще гірше?  

— Сказав, привезе речі. Повірити не можу, що це кінець, — вона схлипує, а я під уважним поглядом Віки допиваю своє вино. У голові легкий туман, але зараз він необхідний, допомагає мені не зациклюватися на думках та відчутті провини.

— Складний день? — запитує подруга. Вона одна серед нас не п’є і все чудово помічає.

— Насичений, — кажу правду.

Сьогодні було багато записів, Петрович вирішив перевірити усе й усіх, плюс я знову отримала квіти від Якименка і не відповіла на його дзвінок. А якщо додати спогади… Коли я їхала до Наталі, мої мізки ходили ходуном від роздумів. Добре, що вона зустріла нас з вином та легкими закусками.

— А у тебе, Кать, теж не ладиться з Іваном? — запитує Наталя.

— Вигнала його учора, — підливаю нам вина.

— А тут ще й я зі своїми соплями, — так тяжко зітхає, що аж мені гірко стає.

— Кожен бореться з депресією по-своєму, якщо тобі так легше…

— Я завжди вважала, що психологам у таких питаннях набагато простіше. Вони знають, як реагувати і не доводять ситуацію до плачевного стану.

— Тільки якщо вважати нас роботами.

— Ти маєш кращий вигляд, ніж я, — бурчить, витираючи очі.

— Не бачу сенсу плакати, це не принесе жодної користі. Чоловіки не варті того, щоб за ними так страждали.

— Руслан вартий, — ледь тримається, щоб знову не заплакати.

— Давай, — підіймаю свій келих, — тобі потрібно розслабитися.

— Мені потрібно з ним поговорити.

— Поговориш, тільки не сьогодні. Ще не вистачало, щоб Руслан бачив тебе у такому стані.  

— А може, ти з ним поговориш? — дивиться на мене червоними очима, у яких плещеться надія.

— Про що? — застигаю, не донісши келих до губ.

— Про мене. Ти ж умієш.

— Е-м-м, — кидаю розгублений погляд на Віку, — не кожен чоловік погодиться говорити з пси…

— Ну, будь ласка, Катю, — складає руки у благальному жесті. — Він тебе послухає. Ти усе розкладеш на полички.

— Нато, — озивається Віка, — я думаю, що це погана ідея.

— От і я про це кажу, — полегшено видихаю, отримавши підтримку подруги.

— Ви не розумієте, — хитає головою. — Я так сподівалася, що ми одружимося, — її страждальний монолог перебиває дверний дзвінок. — Хто це? — замовкає. — Батьки у гостях, так рано не мають повернутися, — зривається з місця і мчить відкривати.

— Хоч би туш під очима витерла, — бурчу, відпиваючи вино.

— У тебе все добре? — стривожено запитує Віка.

— Стабільно паскудно, але не хвилюйся, мине.

— Як все було, дуже сварилися?

— Сварилися ми раніше, а вчора я була спокійною. У мене не було іншого варіанта, Вікусь. Я навіть невпевнена, що останні місяці щось відчувала, усі почуття з’їла його байдужість.

— Я розумію, просто мене тривожить твій емоційний стан. Я знаю, що таке розставання.

— Не варто так перейматися, — дивлюся на неї з вдячністю. — У тебе була зовсім інша ситуація. Ми з Ванею не могли похвастатися такими почуттями, які були між вами з Яром. Пам’ятаєш мої слова про погляд?

— Нагадай? — задумується подруга.

— Ваня ніколи не дивися на мене так, не з’їдав очима. Хто там до неї прийшов? Надто голосно говорять, — замовкаю, прислухаючись.

— Може, сусідка? — робить припущення Віка.

— Хіба сусід, голос чоловічий.

На підтвердження моїх слів на кухню заходить заплакана Наталя, а за нею… Руслан.

— Привіт, дівчата, — вітається він, опускаючи моє серце в п’яти.

— Привіт. Як справи? — питає Віка, а я очей підняти не можу. Сиджу, втупившись у рожеву квіточку на скатертині і подумки прошу, щоб він негайно пішов. Не сьогодні. Я ще не оклигала після суботнього відпочинку. Невже справді привіз речі? 

— Після робочого понеділка краще такого не питати, — до Віки він звертається лагідно, в голосі не чується гнів чи роздратування. — Катю, можна тебе на хвильку?

— Навіщо? — кидаю на нього переляканий погляд. На Наталю не можу дивитися. Відчуття такі, наче щоки зараз яскравого бурякового відтінку, і я кожним рухом видаю своє хвилювання.

— Маю декілька важливих питань, — спокійно відповідає Руслан.

Незворушний. Саме так я його можу зараз назвати. На обличчі не смикається жоден мускул. Він у костюмі, без верхнього одягу, поза розслаблена. Навіть виникає відчуття, що чоловіку весело від цієї ситуації, і важкі зітхання Наталі біля стільниці залишаються поза його увагою.

— Добре, — не впізнаю свого голосу. Встаю і спішу сховатися від зацікавленого погляду Віки. — Що сталося? — зупиняюся у коридорі.

— Ходімо, — відчиняє вхідні двері, чекаючи поки я вийду.

Весь алкоголь вмить вивітрився, наче його й не було, а ноги зробилися важкими брилами, які доводиться переставляти з великими зусиллями. В такт моїм крокам важко гупає серце, з кожним новим ударом все гучніше.

— Привіт, — зачиняє двері і наче пушинку притискає мене до них. Ставить руки обабіч мене, уважно дивлячись в обличчя. — В честь чого гулянка?

— На честь одного поганця, який кинув Наталку, — витримую погляд темних очей.

Від нього так приємно пахне, чисто чоловічим парфумом, пряним, з нотками деревини та гіркої кави. Хочеться стати навшпиньки, торкнутися його шиї носом та вдихнути цей чуттєвий аромат. Навіть змахую головою, щоб прогнати оману та прибрати замріяний вираз з обличчя.