Розділ 9 "Вкрадений поцілунок"

Катя

Тіло наче струмом пронизує, коли вуста Руслана накривають мої. Він цілує наполегливо, чуттєво, збудливо. Відкриває мої вуста, обводить язиком контур нижньої губи, легенько прикушує її, зриваючи моє задоволене зітхання. Знаю, що потрібно припинити, але не роблю цього. Обвиваю його шию руками, миттю опиняючись міцно притиснутою до чоловіка. Зникає шум міста, в німому очікуванні застигають думки і навіть серцебиття загальмовує свій ритм. Є тільки Руслан. Його вимогливі вуста, від поцілунків яких крутиться голова і не вистачає повітря в грудях.

— Вкрадений поцілунок — найсолодший, — шепоче, притулившись чолом до мого чола. — Шкода, що посмак у нього гіркий.

— Руслане… — повертаю собі здатність говорити.

— Хочеш дати ляпаса за нахабність?

— Хочу, — брешу. Про який ляпас може бути мова, якщо я ледве складаю літери у слова.

— Я готовий, але і ти будь готовою, — шепоче, не випускаючи мене з обіймів.

— До чого? — саме зараз мені хочеться зомліти у його міцних руках.

— Навіть попри це, я знову захочу вкрасти твій поцілунок, — заявляє впевнено, до межі дивуючи та розбурхуючи фантазію. Моє тіло бунтує і плавиться тільки від однієї думки, що він знову мене поцілує.

— Так неправи…

— Нічого не кажи, — перебиває мене, — нехай сьогоднішній день завершиться на солодкій ноті, — розтискає обійми, від чого одразу стає холодно.

Не знаю, як реагувати, у загальмованому стані доходжу з ним до авто і не промовляю жодного слова, поки Руслан везе мене додому. Біля будинку буркаю щось схоже на прощання і, вилетівши з авто, миттю зникаю за дверима під’їзду.

Лише у квартирі я гучно видихаю, прикладаючи долоні до грудей і починаю себе сварити за нестриманість. Що це було? Остаточно дах поїхав? Пальцями проводжу по вустах, які палають від згадки про цілунки Руслана, і на додаток червонію, наче підліток після першого поцілунку.

— Ось тепер ти, Катю, справді дурепа, — шепочу у тиші коридору. Це ж Руслан. Друг. Навіщо я його цілувала? Як могла дозволити собі божеволіти від його цілунків? — О-о-о-х, — глухий звук розноситься на всю квартиру.

Не вмикаючи світла, проходжу до кімнати, знімаю одяг і лягаю під ковдру. Сил і бажання думати немає. Хочеться прикласти себе чимось важким, щоб клепки у голові стали на місце. Сьогодні ми з Русланом перетнули межу. Це було підло по відношенню до Наталі. Про Івана я не думаю, рішення вже прийнято, шкодувати я собі забороняю. Дивно, що Руслан почував себе невимушено. Намагався говорити, поки я збирала себе до купи. Неправильно. Низько. Підло. Але є інший бік медалі. Поцілунок і відчуття поряд з Русланом. Як його забути, коли тільки одна згадка змушує тіло палати? Коли бажання його дотиків взялося нізвідки і затопило усі інші почуття?

Міцно заплющую очі, наказую собі заснути, не згадувати шаленство, яке відбувалося ще годину тому. Довго кручуся, перекладаючи подушку з місця на місце, але вдається заснути тільки у своїй колишній кімнаті, огорнутою теплом від спогадів.

Зранку прокидаюся з чіткою установою припинити безлад, який відбувається у моєму житті і почати його з чистого аркуша. А для цього… Для цього потрібно поговорити з Іваном та розірвати стосунки, які давно себе вичерпали.

Роблю каву, збираю волосся у гульку, знаходжу сумки і акуратно, бо не така вже я й свиня, складаю його речі. Не зважаю на сльози, які зриваються від спогадів про наші перші побачення, зізнання, рішення жити разом та чудові кілька місяців спільного проживання. А потім я повертаюся думками до сьогодення і ще більше запевняюся у своєму нелегкому рішенні. Якщо я зараз цього не зроблю, остаточно втрачу себе, стану однією з тих жінок, які у відчаї приходять на прийом до психолога.

Прибравши усе після зборів, приймаю душ і йду до магазину по продукти. Готую їжу, відволікаюся як можу, щоб не згадувати про вчорашнє. Коли у дверях клацає замок, я п’ю вино на кухні, налаштовуючи себе на розмову.

— Привіт, — на прозі з’являється усміхнений Ваня.

— Привіт, — дивлюся на нього, розуміючи, що чиню правильно. Я більше не відчуваю того, що могло б пробудити нашу пристрасть та повернути яскравість почуттям. — Як відпочив? Риби привіз?

— Ой, та там і не було тієї риби, пиво з хлопцями пили.

— А чому прийшов? Пив би й далі? — дивуюся наскільки мій голос спокійний.

— Ну як це? — усміхається розгублено. — Додому повернувся. До тебе.

— А ти впевнений, що мені це потрібно?

— Так, — протягує вже не так радісно. — До речі, що це у коридорі?

— Сумки, — знизую плечима, — а в них твій одяг. Не хвилюйся, я все гарно склала, довго прасувати не доведеться.

— Пупсику, ти що? — його лагідне звертання зачіпає серце тупим болем.

— Ваню, нам краще розійтися, — промовляю впевнено.

— Навіть не подумаю. У тебе ті дні, чи що? Як це розійтися? — запитує обурено.

— Просто, як роблять усі пари, стосунки яких закінчилися.

— Це все через риболовлю? Кать, ти серйозно? — обпирається плечем на одвірок, удає, що не нервує.

— Наші стосунки почали руйнуватися давно. Можна сказати, що жили спокійно ми кілька місяців на самому початку, а потім ти влаштувався на свою роботу і знайшов друзів, які інколи замінювали тобі кохану.

— Повна дурня! — починає дратуватися.

— Це не претензія. Я зараз не збираюся сваритися, щоб потім прийняти рішення спробувати знову. Я своє рішення уже прийняла і, повір, воно далося мені нелегко.

— Тобто вирішила викинути два роки нашого життя через тимчасові труднощі? Гадаєш, є ті, у кого їх не буває?

— У нас були тимчасові радощі, а от труднощі постійні. Повне нерозуміння з твого боку, небажання щось робити для нашої сім’ї, ігнорування, байдужість. Я можу довго продовжувати, але сенс один — продовження не буде.

— Ми збиралися одружитися, — заявляє з претензією.

— Невже ти пам’ятаєш? — питаю з сарказмом. Як не крути, а не виходить бути повністю спокійною, не кожного ж дня я розриваю стосунки. Це, до речі, вперше. До Вані у мене не було таких серйозних стосунків, щоб жити разом.