Розділ 8 "Мрії не чекають"

Катя

— А Наталя… — замовкаю, потрапивши під розлючений погляд Руслана.

— Пішла сходинками, — говорить неохоче, натискаючи на кнопку ліфта.  

— Руслане, я чудово доберусь на таксі, не потрібно перейматися.

— Катю, — зітхає, — я ж сказав, що відвезу, — тон беззаперечний і це також мене дивує. Якийсь вечір здивувань просто. Я, звісно, знала, що у Руслана доволі складний характер, але щоб аж настільки…

— Гаразд, — знизую плечима. — Дивно бачити тебе таким.

— Яким? — пропускає мене першою у ліфт.

— Розлюченим, суворим.

— Хто я у твоїй уяві? Безхребетний? — його різкий тон мене трохи напружує.

— Чому це? Хіба погано бути лагідним?

— Лагідним?! — дивується голосно. — Тобто я, на твою думку, лагідний?

— Ну… — гублюся. — Я звикла, що ти спокійний, врівноважений.

— А зараз я неврівноважений? — кидає на мене погляд темних очей.

— Ти психуєш, — констатую факт.

— Ти погано мене знаєш, Катю, — говорить тихо, вказуючи рукою, щоб виходила.

Нічого не відповідаю, не можу бути впевненою у протилежному, ми не так часто бачимося, щоб передбачати реакції одне одного.

На вулиці доволі тепла весняна ніч. Ще трішки і буде чудова погода, щоб влаштовувати романтичні прогулянки. Було б з ким…

— Наталю, сідай в авто, — гарчання Руслана тільки підтверджує мої слова про гнів. Зупиняюся, спостерігаючи за парою, яку вважала ідеальною. Наталя стоїть далі від нас і, схоже, не збирається навіть розвертатись. — Наталю! — ще голосніше нагадує про свою вимогу чоловік.

— Котися до дідька, Ковалевський, — кидає роздратовано.

— Наталю, — льодяним тоном повторює Руслан.

— Я доберуся на таксі, переночую у батьків, — на підтвердження її слів, на територію заїжджає авто з шашкою.

— Поїхали, — кидає мені, відчиняючи дверцята, щоб сісти.

— Слухай… Ну… добре, — зітхаю, зиркаючи на Наталю, яка рішуче прямує до таксі. — Але якщо ти збираєшся бурчати на мене усю дорогу, краще скажи зараз, — мугичу, сідаючи та пристібаючи пасок безпеки. — Я дожену Наталю і поїду з нею.

Він нічого не відповідає, заводить двигун і виїжджає з території житлового комплексу. За кілька секунд телефон Руслана озивається викликом. Він дістає його й натискає на відповідь. На весь салон одразу лунає гучне жіноче обурення. Навіть мені чути, що Наталя істерить. Руслан реагує незворушністю, мовчки відхиляє виклик і повертає телефон до кишені.

— Руслане, я так не можу, — не витримую напруги. — Висади мене, вам потрібно поговорити.

— Навіщо? — на мене не дивиться.

— Ну як? — вкотре гублюся за сьогоднішній вечір. — Щоб не наробити ще більше помилок.

— У мене немає бажання говорити з Наталею, тим паче, коли вона у такому стані.

— Тобі не шкода?

— Чого саме? Зіпсованого вечора — так, стосунків… Як ти вважаєш, є сенс триматися за стосунки, які обтяжують?

— Ні, — не бачу сенсу щось вигадувати. — Навряд чи такі стосунки матимуть продовження.

— Ти відповіла за мене, — звертає на мене погляд.

— Але ж…

— Закрили цю тему, — перебиває мене. — Краще розкажи, як справи? Робота кипить?

— Стабільно паскудно, — бурчу, відвернувшись до вікна. — Втомилася від усього.

— Психолог потрібен?

— Не смішно.

— Не розумію, чому ти з Іваном не поїхала, це ж релакс.

— Х-м-м, — з вуст зривається короткий сміх. — Мене ніхто з собою не гукав.

— А, он воно що? — у голосі здивування. — Вибач, не знав.

— Гидко так, — дивлюся на Руслана.

Поняття не маю, чому розповідаю йому про свої відчуття. З Вікою не вдалося поговорити наодинці, а негативних емоцій так багато, що вони самі вириваються на свободу.

— Розумію, — киває, стиснувши вуста.

Непристойно довго дивлюся на нього, наче вперше бачу, а потім, засоромившись, відводжу погляд. Насправді Руслан привабливий чоловік. Він високий, міцної тілобудови, з мужнім обличчям, чорним коротким волоссям та темно-карими очима, що чіпко тримають своїм поглядом. Але він завжди був у списку друзів, тому я ніколи не дозволяла собі так задивлятись. Вино у Віки було неправильним, після нього мене атакують геть дурні думки.

— Ну що? — Руслан зупиняє авто, звернувши на узбіччя. — Як проведемо час?

— Я думала, що ти відвезеш мене додому, — смикаю плечем.

— У дитячий час? — дивується. — Гадаю, нам обом не завадить розслабитись, — виходить з авто, залишаючи мене у повній розгубленості. — Прошу, — відчиняє дверцята з мого боку.

— Ну добре, — говорю більше собі, ніж йому. — Де ми? — питаю з цікавістю, роздивляючись місцевість.

— Покажу тобі місце, де люблю бувати, — говорить задоволено і бере мене за руку.

— А якщо Наталя повернеться додому, а тебе немає? — белькочу, спантеличена його вчинком.

— Не повернеться, — не зупиняється, веде мене кудись у бік будинків, але потім звертає, відкриваючи моєму погляду неонову вивіску бару.

— То ось, де полюбляють відпочивати юристи?

— За всіх не скажу, але мені склянка хорошого алкоголю допомагає скинути нервозність дня і не везти її додому, — відчиняє двері, пропускаючи мене всередину.

— Ого! — вигукую, побачивши невелике приміщення забите людьми. — Тут весь район зібрався?

— Ходімо, знайдемо для себе місце, — знову бере мене за руку, допомагає сісти і лишає саму, прямуючи до барної стійки.

Кілька секунд я проганяю у думках усі події сьогоднішнього вечора, намагаючись зрозуміти, як так сталося, що зараз я сиджу у барі, а коли переді мною ставлять келих білого вина, облишаю свою спробу і вирішую забити на все. Втомлений мозок не бажає думати про моральні принципи.

— За зміни, — Руслан салютує склянкою з рідиною темного-карамельного кольору.

— Які? — теж роблю ковток прохолодного напою.

— Позитивні, — усміхається, пускаючи моє серце танцювати дивні танці. Нічого не можу з собою вдіяти, відчуття такі, що теж хочеться усміхатися. Виявляється, давно я не дозволяла собі розслабитись.