Розділ 7 "Кожен божеволіє по-своєму"

Катя

Пів дня тиші йде на користь для нервової системи. Зранку я довго сплю, потім смачно снідаю, роблю кілька приємних косметичних процедур, трішки прибираю і під улюблену музику стаю готувати пиріг на вечір. Вперше за багато місяців мені захотілося зв’язатися з тістом і створити якийсь кулінарний шедевр не для Вані, а для себе та друзів.

Досить! Сама себе не впізнаю.

Вчора мене дуже засмутила ситуація з риболовлею, а сьогодні наче очі відкрилися. Як давно я не відпочивала, щоб на повну, з насолодою? Щоб робити те, що хочеться мені, а не Івану? Не можу пригадати. Соромно й сказати комусь. Останні місяці навіть Віку бачила рідко, бо намагалася викроїти час на свою сім’ю, але не розуміла, що коханому цікавіше з друзями. Це кохання? Відповідь очевидна.

Гірко, сумно, навіть боляче, але падати і ридати я не буду. Благати його звернути на мене увагу? В жодному разі. Здається, я і так втратила дуже багато часу на його байдужість. Ваня каже, що кохає. Я назвала б це інакше. Він любить комфорт поряд зі мною. Налагоджений побут, легкість, з якою я ставлюся до життя та стосунків, відсутність заборон. Це було помилкою. А може… Може, він ніколи мене й не кохав, якщо відпускає тинятися десь після роботи і не бажає проводити разом час.

Байдуже. Мені повинно бути байдуже. Чоловік, який не цінує свою жінку,  не вартий уваги взагалі. Проблеми почалися давно, потрібно було підготуватися до неминучого, дарма я не зробила цього вчасно.

— Ням-ням, — дістаю ідеальну спечену основу, заливаю в неї начинку і повертаю в духовку. Відчуваю насолоду від свого заняття. Ваня не дзвонить і у мене теж не виникає такого бажання. Дивно і незвично, але це факт. Мені взагалі не хочеться ні з ким спілкуватися, подобається тиша та гармонія всередині себе. Але телефон дзенькає повідомленням, привертаючи мою увагу. Виставляю на таймері час й розблоковую гаджет. Мимоволі на вустах з’являється усмішка, коли бачу номер відправника.

— Кожен божеволіє по-своєму.

Невідомий: Привіт, чим займаєшся?

Я: Не хочу тебе засмучувати, але існує купа гаджетів, де можна писати повідомлення, не витрачаючи на них кошти.

Невідомий: Справді?)

Я: Угу. Оце несподіванка, правда?

Невідомий: А може, мені подобається писати стандартні повідомлення.

Я: Сумніваюся. Просто визнай, що ти старий дід, який не чув про сучасні можливості.

Невідомий: Ти мене розкусила. Важко думати про якісь там технології, коли з тебе пісок сиплеться.

Це повідомлення викликає сміх. Чоловік з гумором. Точніше Якименко. Здогадуюся, що це саме він, вирішив діяти не так нахабно. Дарма. Нічого не вийде, бачитися ми не будемо.

Я: У будинку для літніх людей немає гарних співрозмовників?

Невідомий: Потягнуло на молодих.

Блін, а він кумедний. Навіть подумати не могла, що у Якименка такий тонкий гумор, він здавався грубуватим, не в’язався з жартами.

Я: Мушу розчарувати, я не самотня.

Невідомий: Не рви мені серце, воно не витримає.

Я: То що будемо робити?

Невідомий: Спілкуватися?

Я: Без імен?

Невідомий: Вони тільки усе псують.

Я: А раптом ти маніяк і я потраплю у небезпеку?

Невідомий: Зі мною? Нізащо. Знаю кілька бойових прийомів.

Я: Навіть боюся запитувати.

Невідомий: Справив враження?

Я: Дивлячись з якого боку глянути. Пісок не заважатиме?

Невідомий: У крайньому разі можна сипнути ним у очі нападників)

Таймер клацає, тому доводиться перервати листування. Сама не очікувала, що якийсь невідомий, дуже дивний персонаж, зможе підняти настрій та відволікти від неприємних думок. З’являється сумнів, це може бути і не Якименко. Тоді хто? У мене немає знайомих, які могли б себе так поводити.

Я: Мушу бігти. Подумай про месенджер.

Витягаю пиріг, який пахне просто нереально. Слину ковтаю, так хочеться спробувати, але загортаю у фольгу і пакую, щоб віднести до Білецьких. Йду збиратися, щоб вчасно з’явитися у друзів. Такі посиденьки — не рідкість, просто останні місяці ми не мали достатньо часу на них. Одягаю чорні джинси і зелений светр грубої в’язки. Волосся сколюю шпилькою ззаду і роблю легкий макіяж. Зберуться тільки свої, тому можна не випендрюватися з одягом та макіяжем.

Збираючись виходити, кидаю погляд на смартфон, помічаючи нове повідомлення. На мій рахунок надійшли гроші. Застигаю… Точно Якименко, це в його стилі. Хоче пустити в дію усі козирі.

До Білецьких їду на таксі, наповнивши весь салон авто ароматом пирога. Здається, я сама пахну так само як він. Потрібно було використати трішки більше парфумів, щоб не асоціюватися з пекаркою.

— Катю, як я скучила, — відчинивши двері, Віка одразу мене обіймає.

— Привіт, — однією рукою тримаю пиріг у пакеті, а іншою намагаюся її обійняти. — Вчуся пунктуальності.

— Ти вчасно, я тільки реберця витягнула з духовки, будемо сідати. Наталя з Русланом вже на під’їзді, — пропускає мене всередину, забираючи пакунок.

— А малеча де? — роззуваюся, знімаю куртку і дістаю з сумки смаколики для Матвія та Міланки.

— Матвій у кімнаті, а доня з Ярославом.

— Катю! — радісно лунає в холі, а потім з’являється Матвій. Налітає на мене з обіймами, міцно стискаючи своїми рученятами.

— Привіт, котику, — присідаю, цілую його у щічки. — Як справи?

— Я писав. Мамо, я все написав, — гукає до Віки, яка пішла на кухню.

— Молодець синку, зараз будемо вечеряти.

— Я принесу показати, — зривається з місця, поспішаючи до своєї кімнати, а я йду привітатися з Ярославом.

— Привіт, — шепочу, розуміючи, що у нього на руках спить Мілана.

— Привіт, — відповідає так само тихо. — Ти раніше за Руслана.

— Обійдеться, я сьогодні дивую, — підходжу, зазираю у ніжне личко однорічного сонечка Білецьких.

— Не дочекалася, — говорить Яр, усміхаючись.

— Якби мене тримали в обіймах міцні чоловічі руки у такій теплій атмосфері, — киваю на камін біля стіни, — я теж заснула б.