Розділ 6 "Невідомий"

Катя

— Дурепа. Яка ж ти, Катю, дурепа, — бурчу сама на себе, швидко прямуючи до станції метро. Майже біжу, щоб він не зміг мене наздогнати. Чим я думала, коли погодилася з ним вечеряти? Авантюризму захотілося. Невже забула, що кожне рішення має свої наслідки?

Який сором! Маючи хлопця цілуюся з незнайомцем. Ну як цілуюся? Він на мене накинувся, але ж поцілунок був. Короткий, різкий, але це сталося. Провина така сильна, що пече у грудях.

Всю дорогу з’їдаю себе, і ще пів години сиджу на лавці біля під’їзду, намагаючись прийти до тями від нахабного вчинку Якименка. Долоня досі пече, я з усієї сили, на яку тільки здатна, зарядила йому ляпаса і накивала п’ятами.

— Пупсику, це ти? — чую голос Вані, відчинивши двері.

— Угу, — сили кудись зникли, відчуваю себе вареним овочем. Тією самою броколі без будь-яких приправ.

— Привіт, — визирає, усміхаючись. — А я вечерю приготував. Голодна?

— Угу, — киваю засмучено. Хіба у мене є вибір? Сказати, що я вечеряла у ресторані з іншим чоловіком язик не повернеться. Де твоя сміливість, Катю?

— І ось, — зникає на кілька секунд, а потім знову визирає, тримаючи у руці шоколадку.

— Дякую, — підходжу, щоб забрати і чмокнути його у вуста. Соромно… Як же мені соромно.

Пхаю в себе переварені макарони з підливою, щоб не образити Ваню, і сварю себе останніми словами. Після вечері ми п’ємо чай за переглядом фільму. Майже не говоримо, але це на краще, бо я зараз і двох слів зв’язати не зможу. Відчуття такі паскудні, що вити хочеться. З одного боку, я розумію, що не зрадниця і зовсім не бажала цього поцілунку, а з іншого… Я не можу його забути. Жагучий та різкий. Він аж ніяк не схожий на спокійний поцілунок коханого перед сном, який більше нагадує традиційне виконання обов’язку.

Засинаючи, я чітко розумію, що мені потрібно робити далі, щоб такі ситуації ніколи не повторювалися. Більше жодна людина з прізвищем Якименко не запишеться до мене на прийом і не переступить поріг кабінету. Ніякого спілкування, дзвінків чи вечерь. Повне ігнорування.

Зранку дію за своєю чіткою установою. Повідомляю Лесі, щоб виключила такі записи і навіть збираюся викинути квіти, але рука не піднімається це зробити. Все йде добре, я заспокоїлася і викинула з голови вчорашню неприємність. Тим паче з Ванею ми, начебто, помирилися і вихідні обіцяють бути приємними. Все забудеться і стане на свої місця.

Та мого спокою вистачає рівно до того часу, коли у центрі з’являється кур’єр з букетом квітів. Таких самих, як і вчора. На щастя, Якименко не з’являється.

Наступного дня все відбувається так само, тільки тепер Карина до самого вечора захоплюється щедрістю мого Івана. Якби не ці квіти я давно відпустила б ситуацію з Якименком, а так він неначе змушує мене відреагувати.

— Катю, — лунає за спиною, коли виходжу на вулицю після роботи.  

— Звідки ти тут? — шоковано дивлюся на Ваню.

— Вирішив тебе зустріти, — чмокає мене у щоку. — Привіт.

— Привіт, — промовляю задоволено, а потім розумію, як добре, що він не зайшов і не побачив три букети троянд у кабінеті. — Може десь посидимо?

— Дуже хотілося б, але змушений тебе засмутити, — дивиться винувато.

— Що сталося? — напружуюся.

— Хлопці вмовили на риболовлю цими вихідними.

— Яку ще риболовлю? — перепитую здивовано. — Відколи ти ловиш рибу?

— Ну… — затинається, — за компанію.

— Яку компанію, Вань? — роздратування не змушує себе чекати. Все одразу стає зрозумілим: його старання у приготуванні вечері два дні поспіль, нещасна шоколадка і ця зустріч теж.

— Вихідні, природа, відпочинок, — теж дратується, наче я спитала якусь нісенітницю.

— А зі мною ти відпочити не хочеш?

— Ми разом проводимо усі вечори.

— Як проводимо? Дивимося інколи фільми? — стає образливо.

— Ну, що мені відмовитись? Добре. Давай я подзвоню хлопцям і все скасую, — демонстративно дістає телефон з кишені.

— Коли потрібно їхати?

— Через дві години.

— Якби ти зараз мене не зустрів, ми могли не побачитись, — зітхаю.

— Ну, пупсику, — протягує, переминаючись з ноги на ногу.

— У мене не потрібно відпрошуватись, Вань. Я не твоя мама, — розвертаюся, щоб піти, але він ловить за руку.

— Кать, хочеш попрощатися на два дні на такій ноті?

— Неправильно ставиш питання. Все частіше я думаю про те, що незабаром ми попрощаємося назавжди. Може, краще це зробити вже зараз, щоб не мучитися? — вириваю руку і повільно плетуся до станції. Вже давно не літаю у рожевих ілюзіях, знаю, що він за мною не піде і не скасує відпочинок з друзями.

Розчавленою повертаюся додому, вимикаю звуки на телефоні і довго лежу у ванній, повній ароматної піни. За келихом білого вина думається краще і бунт всередині потрошку затихає. Потім роблю легкий салат і з’їдаю його, дивлячись на вечірнє місто. Лише лягаючи спати, дивлюся на телефон і помічаю кілька пропущених викликів від Віки. Попри пізній час набираю її номер.

— Катю, ну ти нормальна? Я вже місця собі не знаходжу, — обурюється подруга.

— Вибач, я звуки вимкнула. Як справи?

— Тепер добре, вже хотіла їхати до тебе, — її бурчання викликає на вустах усмішку.

— Хоч ти за мене хвилюєшся.

— Ярослав пожартував, що ти кинула все і пішла в монастир.

— Знаєш, наразі це непогана ідея, — сум у голосі приховати не вдається.

— Знову Ваня чи на роботі проблеми?

— Все одразу, — в цю мить стає так прикро за себе. Ніколи не була такою нюнею, як зараз.

— Розкажеш?

— Не зараз, краще при зустрічі.

— Я, власне, тому і дзвонила. Може, зберемося завтра усі разом?

— Зібратися можемо, але не усі. Ваня на риболовлю гайнув.

— Справді? А я й не знала, що він захоплюється риболовлею.

— Не ти одна, — гучно зітхаю. — Вікусь, схоже, це кінець.

— Хочеш я приїду?

— Ні, це зайве, я в нормі. Просто констатую факт, як би прикро не було.