Розділ 5 "Вечеря з наслідками"

Катя

До кінця робочого дня встигаю мільйон разів себе посварити, і вигадати стільки ж способів уникнути вечері з Якименком. Що він задумав? Навіть якщо це просте бажання вечері, я не повинна була на неї погоджуватися. Хороший з мене психолог виходить. Йду вечеряти з чоловіком своєї клієнтки. Сором мені, як спеціалісту. Тікати теж не варіант, він прийде завтра, тому єдиним правильним варіантом буде серйозна розмова за вечерею. Принаймні іншого я не знайшла.

Коли приходить час збиратися додому, з’являється надія, що він забув або ж передумав, але тільки-но виходжу з центру наштовхуюся очима на автомобіль Якименка. Серце починає схвильовано стукотіти, що мене зовсім не влаштовує. Це не романтичне побачення, щоб переживати подібні незручності. Чоловік виходить і підходить відчинити для мене дверцята.

— Добрий вечір, — мій тон офіційний, як і повинно бути.

— Привіт, — перед тим як зачинити двері, він підморгує. З’являється нове відчуття, наче мене розігрують. Може, він просто вирішив помститися за те, що я не захотіла розповідати секрети його дружини? Принаймні це було б логічніше, ніж бажання вечеряти зі мною за спокійною розмовою. — Який заклад обрала? — запитує, сівши за кермо.

— Не було часу подивитися, — брешу. Насправді я дивилася, але не так часто ходжу по ресторанах, щоб розумітися на них.

— Довіриш мені?

— Бажано ближче до станції метро і в центральному районі, — кидаю на нього короткий погляд.

— Без проблем, — всміхається, рушаючи. — Як день?

— Нормально, — відчуваю себе героїнею якоїсь нелогічної серії дивного і непопулярного серіалу. — А ваш?

— Не «викай» мені, — кидає вимогливо.

— А як повинні звертатися одне до одного майже незнайомі люди?

— Паша, — виставляє долоню переді мною.

— Катя, — ледь торкаюсь її пальцями.

— Ти дуже гарна, Катю, — ловить мої пальці і легко стискає.

— І не самотня, — забираю руку, дратуючись від його нахабності.

— Це когось зупиняло? — ловлю веселість в його голосі.

— Мене, — згадую його дружину. Дивно, що у цей момент я думаю про неї, а не про Ваню.

— Це більше комплекс, який заважає робити те, що хочеться. Якби ти не хотіла, не сіла б у моє авто.

Мовчу, бо він має рацію. Я не відмовила, хоча мала це зробити.

— До того ж згоду на просту вечерю важко прив’язати до аморальної поведінки. Я не тягну тебе до ліжка.

— З самовпевненістю у тебе все добре.

— Не скаржусь. Як щодо м’яса? — паркується біля закладу швидкого харчування.

Шоковано кліпаю очима, намагаючись прив’язати його образ бізнесмена до такого кафе. Щось не сходиться… А раптом справді помста?

— Я не проти, але навряд чи в їхніх котлетах є справжнє м’ясо, — першою відчиняю дверцята.

— Відмінне почуття гумору, — хмикає і виходить. — Я не настільки постраждаю при розлученні, — підходить, висмикує мою руку з кишені і, тримаючи за зап’ястя, веде до переходу.

Стає смішно, коли бачу ресторан на іншому кінці вулиці. Розумію, що тут просто не було місця поставити авто. На вустах чоловіка теж грає усмішка, але він більше ніяк не коментує мої слова.

Всередині закладу небагатолюдно, нас проводять до столика та подають меню. Дивлячись на пропозицію, починає текти слина. Розумію, що втриматися не зможу і одним салатиком діло не закінчиться. Та я дівчина самостійна, тому, перед тим як зробити замовлення, подумки рахую скільки маю грошей на карті.

— Активно думаєш, як мене відшити?

— Відпускаю тяжкий робочий день, — знаходжу правильну відповідь.

— Отже, чому психолог?

— Поклик серця, — знизую плечима. — Мріяла цим займатися. А ви… ти займаєшся… — не пригадую, щоб Олена розповідала.

— Меблеве виробництво.

— Мабуть, цікаво?

— Любов до професії, — нагадує мої ж слова.

— У вас сімейний бізнес? — про це Олена точно згадувала.  

— Так, мого покійного батька і батька Олени. Вона в ньому участі не брала, але частину отримати хоче.

— Я цього не знала. Отже… — не знаю, чи правильно пхати носа не у свою справу.

— Ми вирішили розлучитися, — розуміє, про що я посоромилася спитати.

— Чому?

— А чому люди розлучаються?

— Причин може бути багато, — вгадувати не наважуюсь.

— Байдужість. Немає сенсу рятувати стосунки, коли люди байдужі одне до одного,— промовляє серйозно.

— Але ж колись було інакше? Пристрасть, потяг і все інше, що притаманне для початку стосунків. З роками почуття набувають інших форм. Може, не варто так кардинально рубати зв’язок між вами?

— Не забувай, що я не на прийомі і не потребую порад, — у голосі проскакує роздратування. — А стосовно почуттів… — замовкає, бо приносять замовлення. М’ясо так запаморочливо пахне, що сил чекати майже немає. — Їх ніколи не було. У нас був договірний шлюб, довгий час нас усе влаштовувало, але зараз це варто припинити. І я не згоден з твоїми словами, — починає їсти. 

—  Хто б сумнівався, — теж беру виделку й ніж.

Хочеться замурчати, як смачно. Смакові рецептори в екстазі, м’ясо приготоване відмінно. Червоне сухе вино ідеально пасує до такої вечері. Павло не п’є, замість алкоголю йому принесли воду.

— Якщо пристрасть зникла, немає сенсу мучити одне одного. Без неї стосунки будуть схожими на варену броколі без солі, замість добре приправленого стейка.

— Тобто викреслити роки, проведені разом, через зниклу пристрасть? — запитую з цікавістю. Учора Ваня сказав, що пристрасть згасла. Хочеться зрозуміти, чи справді зараз наші стосунки нагадують несмачну броколі.

— Так, — відповідає без роздумів. — А навіщо тягнути? Комусь від того буде краще?

— Окрім неї є інші почуття, не менш важливі, — опускаю очі в тарілку, засмучуючись через спогади про вчорашню розмову.

— Це він так говорить?

— Хто? — уникаю його погляду.

— Твій колишній?

— А чому колишній? — все-таки підіймаю на нього очі.