Розділ 4 "Помилка?"

Катя

Коли вхідні двері грюкають, у мені вже кипить гаряча лава. Вона завзято рветься на волю, з диким бажанням знищити усе на своєму шляху. Обпікає нутрощі, пекельним вогнем розноситься по венах.

— О, пупсику, ти чому не спиш? — захмелілими очима на мене дивиться Ваня.

— А ти як гадаєш? — розноситься кухнею мій ображений голос.

— Ну не гнівайся, — робить кілька кроків вперед, стає на порозі.

— Не гнівайся?! — підхоплююся зі стільця. — Ваню, що ти робиш? Це, по-твоєму, нормальні стосунки?

— Що не так з нашими стосунками?

— А ти вважаєш, що все добре?

— Ну забув я про побачення, — зітхає. — Чесно. І прибрати теж не встиг, — кидає погляд на вже чистий стіл. — В перерві між таймами ми спішили дійти до бару, бо пиво скінчилося.

— І? Мене це має заспокоїти?

— Катю, я страшенно втомився виправдовуватися. Не тільки я змінився, ти теж стала іншою, — говорить з докором.  

— Вгадай чому?

— Знову ти зі своїми психічними штуками.

— Психологічними, — терпіти не можу, коли він говорить неправильно. — Ніяких секретів у моїх словах немає, я просто хочу бачити біля себе мого Ваню. А деколи навіть не проти отримати букет квітів чи звичайну шоколадку, бо забула, коли траплялося щось подібне.

— Та я теж не проти побачити свою Катю, яка не шпиняє мене на кожному кроці і з розумінням ставиться до бажання розслабитись.

— Якщо я після роботи буду так розслаблятися зі знайомими, ти не будеш гніватись? — всередині розповзається розчарування. — Приходитиму о другій ночі додому, розповідаючи, як втомилася.

— Я не забороняю, — знизує плечима. — Ми два роки живемо разом, шалена пристрасть згасла, але ж нам добре разом? — дивиться на мене, а я мовчу. На мою думку, згасла не тільки пристрасть, і це боляче ранить серце. — Ходімо спати, пупсику, — розвертається, прямуючи до спальні.

Сідаю на стілець, вперто дивлюся в одну точку, намагаючись не заплакати. А чого я чекала? Що він прийде після п’янки з хлопцями, притягне з собою величезний букет квітів, стане на одне коліно і перепросить? Ні. Не така наївна, щоб вірити в існування таких чоловіків.

До спальні не йду, не хочу дихати перегаром усю ніч. Лягаю в іншій кімнаті, яка колись була моєю. Згадуючи той період, стає тепло на душі. Чудові часи були. Особливо період, коли Віка зійшлася з Яром, а я, натхненна почуттям до Вані, кожного дня бігала до нього на побачення. От тоді усе було інакше. Зараз чоловік, що спить у сусідній кімнаті лише здалеку нагадує мого коханого. Безліч разів я ставила собі питання і намагалася розібратися, що не так. Що сталося з нами? Чому двоє закоханих так віддалилися одне від одного? Я могла б списати все на роки разом, але це не так. Від такого висновку гірко на душі і волого в очах.

Зранку змушую себе встати раніше, збираюся і йду на роботу навіть не поснідавши. Не хочу його бачити, чути незрозуміле мугикання, що нагадує вибачення. До станції метро йду пішки, згорбившись від холоду та неприємного ниття у грудях. Асоціація така, наче наші стосунки з Ванею, як старий будинок, що руйнується цеглинка за цеглинкою і нікому немає до того діла.

Біля медичного центру опиняюся на пів години раніше, ніж потрібно. На рецепції сьогодні Леся, тому дружнього чаювання не вийде. Ми майже не спілкуємося, вона закрита людина і ні з ким у центрі не завела дружніх стосунків. Роблю собі каву і з насолодою випиваю її, смакуючи медом, який придбала нещодавно. Заради такого внутрішнього спокою та неперевершеного смаку, можна й на роботу раніше приходити.

Відкидаю поганий настрій, фарбую вуста, поправляю волосся і радо зустрічаю дівчинку-підлітка, яку постійно приводить тато. Наша бесіда завжди протікає трішки напружено, бо їй ніяково розповідати про свої внутрішні хвилювання. Вона ділиться ними неохоче, видає по краплинці, перемагаючи страх осуду.

Потім у мене невелика перерва, далі жінка з медичного центру, а перед обідом Леся повідомляє, що до мене прийшли. Дивуюся, бо нікого не чекала, а потім кілька хвилин уточнюю у кур’єра чи не помилився він адресою, тримаючи у руках величезний букет жовтогарячих троянд. Він запевняє мене, що все вірно, тоді я швидко ховаюся у свій кабінет від зацікавлених поглядів Лесі.

Довго милуюся квітковою красою, розуміючи, як приємно отримувати такі сюрпризи, потім знаходжу вазу і намагаюся втиснути у неї всі квіти. Оце Ваня розщедрився! Просто дивина, що він не пожалів кілька тисяч, щоб потішити мене квітами. Стримати усмішку не вдається, це справді приємні відчуття. І, начебто, нічого особливого не сталося, але серце тріпоче, загоюючи рану від образи. Обідаю сандвічем, купленим у кафе неподалік і безвідривно дивлюся на троянди. Вони зайняли головне місце на робочому столі, піднявши настрій до задовільної позначки. Я дожилася до того, що, отримавши букет квітів, дозволяю собі забути образи. Не знаю чи добре це, але я ж його кохаю…

— Так, увійдіть, — говорю голосно, коли чую стукіт. Стираю мрійливий вираз з обличчя і випрямляю спину.

Двері відчиняються, а моє серце повідомляє про небезпеку тривожним стукотом. Тільки не це! Учора я його заблокувала, не промовивши ні слова, але він, як реп’ях, вирішив причепитися сьогодні.

— Добрий день, Катерино, — розтягує слова Якименко, проходить і зачиняє за собою двері.

— Ви записані? — одразу накидаюся з питанням.

— Звісно, — у короткій усмішці ловлю роздратування. — А як інакше? До такого спеціаліста величезна черга.

— Сідайте, будь ласка, — відрізаю сталевим тоном. — Яка проблема вас хвилює? — відкриваю блокнот.

— Проблеми я залишу при собі, — сідає, впиваючись у мене суворим поглядом.

Якби я не вважала його хамлом і маніяком, а ще не була на робочому місці, відмітила б, що чоловік привабливий. Пухкі вуста, правильні риси обличчя, модна зачіска з трішки подовженим волоссям. І очі, що пронизують наскрізь. Але я на роботі, тому відганяю подалі неправильні думки, зосереджуючись на питанні.