Розділ 3 "Нахабний візитер"

Катя

Змірявши мене зверхнім поглядом, чоловік проходить і сідає на стілець. Виникає бажання відвернутися, але не можу собі дозволити показати перед ним вразливість. Такий безпомічний стан у мене буває рідко. Багато негативу накопичилося за останні місяці і тепер невідомо, як він вирветься на волю. — Ви плакали? — перше, що він запитує, змушуючи розгубитися.

— Це вас не стосується, — відводжу очі, шкодуючи, що не подивилася у дзеркальце.

— Робота психологом — не цукор? Важко у двадцять удавати з себе мудрого спеціаліста?

— Ви прийшли поговорити про мене? — починаю закипати.

Мені й повідомлення від Вані вистачило, щоб градус напруги сягнув максимуму. Якименко вибрав невдалий час для візиту.

— Це я так намагаюся зрозуміти, що вас тримає тут? — демонстративно обдивляється кабінет. — Не розгуляєшся.

— Танцювати вальс у мої обов’язки не входить. І навряд чи ви зрозумієте, що таке любов до професії.

— Помиляєтесь, — усміхається, — це я можу зрозуміти. Інше питання, до чого тут ви? — його усмішка зриває бар’єр і доводить мене до кипіння. — Та добре, я прийшов у справі, — заявляє діловито, дивлячись у вічі.

— Я слухаю, — з усіх сил стримую бажання відповісти грубістю.

— Олена ходила до вас доволі довго. Підозрюю, що весь цей час, окрім елітних вдяганок та сонячних курортів, ви ще про щось розмовляли.

— У вас дивне уявлення про спілкування з психологом, — перебиваю.

— Вона справді хоче розлучитись? — не реагує на моє зауваження.

— Я не розкриваю чужих таємниць, — відповідаю різко.

— Не дозволено, — киває, — я розумію, але не прийшов би, якби це питання не було важливим.

— На жаль, я не можу вам допомогти. Поговоріть з дружиною.

— Пропоную повечеряти і поговорити, — підводиться, робить кілька кроків уперед, скелею нависаючи наді мною. Одразу відступаю, хитнувши головою.

— Це виключено, — якась дивна нервозність охопила тіло. Починаю перекладати на столі канцелярське приладдя, міркуючи, як мені його випровадити.

— Катерино… — він не встигає договорити, бо роздається стукіт у двері.

— Так, — говорю надто голосно.

— Катю, — зазирає до кабінету Карина, — ой, ти зайнята?

— Ні, мій робочий час скінчився, — з натяком дивлюся на Якименка.

В його блакитних очах змішалися здивування та гнів. Мабуть, звик, що жінка ні в чому не відмовляє і не очікував такого повороту. Він нічого не відповідає, мовчки розвертається і виходить з кабінету.

— Ці Якименки  мене з розуму зведуть, — ховаю ніяковість за обуренням.

— Додому йдеш? Щось ти затрималась, — стоїть на порозі з чашкою у руці.

— Так, наведу лад з паперами і буду бігти на метро, — удаю, що це дійсно важлива справа.

Вона залишає мене на самоті. Беру час, щоб привести думки до ладу і, накинувши куртку, виходжу з кабінету. Дивний цей Якименко. На що сподівався? Що я викладу усі таємниці його дружини? Ох і сімейка. Він — хамло, вона — істеричка. Навіщо взагалі розлучатися, коли знайшли одне одного?

На вулиці холодно, над містом висять темні хмари, лякаючи можливим дощем, а може й снігом. Застібаю куртку до підборіддя, зачіпаючись поглядом за припарковане авто біля центру. Точніше потрапляю під нищівний погляд Якименка. Не довго думаючи, розвертаюся в інший бік і швидко йду до зупинки. Метро скасовується, не хочу з ним перетинатися ще раз.

Короткого погляду через плече достатньо, щоб зрозуміти, що він їде за мною. Внутрішнє обурення перемішується з панікою. Маніяк він чи що? Навіщо причепився? Пришвидшую кроки, подумки закликаючи маршрутку негайно під’їхати до зупинки. Коли збоку роздається гучний автомобільний сигнал, підскакую, і тільки-но збираюся послати його куди подалі, здивовано застигаю на місці.

— Руслан, — видихаю полегшено.

— Катю, — махає мені крізь опущене скло, — сідай.

— Привіт, — без роздумів плюхаюся на пасажирське сидіння біля нього. — Звідки ти тут? — дивлюся на його усміхнене обличчя.

— Був у справах. Ти додому?

— Так, — киваю, спостерігаючи, як повз проїжджає автомобіль Якименка. — Як добре, що ти мене помітив, — промовляю задоволено.

— Тебе важко не помітити, — від’їжджає, дивлячись у бічне дзеркало. — Над тобою завжди вогняний ореол.

— А, волосся, — перекладаю його на плече, усміхаючись. — Як Наталя?

— В нормі, — відповідає коротко. — А Іван? Не зустрічає тебе? Не розгнівається, що я тебе вкрав?

— Можеш сміливо красти, йому сьогодні не до мене, — виходить трохи ображено.

— Якщо так, наважусь запросити тебе на вечерю, — звертає на мене погляд темно-карих очей.

— Додому не хочеться? — трішки гублюся від його пропозиції.

— Щось не тягне, — киває, дивлячись на дорогу.

— Я не проти вечері, — погоджуюся, бо у самої такі ж відчуття.

Нехай Ваня трішки поворушить мізками, чим пригощати своїх друзів. Можливо й зрозуміє, що готувати після насиченого робочого дня хочеться в останню чергу.

Руслан не радиться зі мною, сам обирає заклад і за кілька хвилин паркується біля ресторану італійської кухні.

— Не знала, що твоя улюблена страва — макарони.

— Я не сумнівався, що ти оціниш, — хмикає з усмішкою. — Тут смачна лазанья, — першим виходить, тому роблю те саме.

У закладі доволі людно, але кілька вільних столиків ще є. На мить мені стає незручно перед Ванею, але згадуючи його порожню обіцянку про побачення, відганяю подалі відчуття провини, насолоджуючись ідеально приготованим ризото. Руслан замовив лазанью.

Ми давно знайомі, доволі часто бачимося, тому розмова протікає легко і невимушено. Руслан — хрещений батько маленької Мілани, а я незмінно обожнюю п’ятирічного Матвія. Будь-яке свято у Білецьких збирає нас в одну компанію.

— Наталя не буде гніватися, що ми її не запросили з собою?

— Ми не розмовляємо, — відповідає неохоче.

— Вибач, не хотіла засмутити.