Розділ 2 "Про чоловіків"

Катя

— Що Петрович сказав? — запитує Карина, наминаючи картоплю-фрі у кафе.

— Щоб не спізнювалася більше, а далі бла-бла-бла, — бурчу, жуючи свій бургер. — За його словами, це впливає на мою роботу і психологічний стан усіх навколо.

— О, на мене дуже впливає. Я, коли зранку не вип’ю з тобою каву, ходжу злюча, як мегера.

— Сумніваюся, що він мав на увазі каву, але не перепитувала. Хотілося сказати, що на мій стан впливає його забудькуватість, але стрималася.

— Я тобою пишаюся, — сміється дівчина.

— Та я аж сама загордилася. Інколи мені здається, що варто перевірити його здатність розпізнавати обличчя. Якщо він плутає наші імена…

— Я твою Якименко не витримаю, навіть не проси, — активно хитає головою. — Це знущання.

— А вона більше й не прийде, її Паша виявився справжнім грубіяном, — на жаль, це все, що я можу розповісти з нашої зустрічі.

— Де ти бачила нормальних чоловіків? Я сьогодні в метро стояла біля такого мачо, — закочує очі. — Красивий, накачаний, гарно вдягнений, а пахне як? Під кінець у мене почало кружляти у голові, і я готова була впасти у його міцні обійми, але удача пройшла повз. Поки я переслідувала його, він спішив до дівчини. Ось так, моє серце розбилося, — зітхає, запиваючи свій шкідливий обід колою.

— Ну, я ж, наче, не самотня.

— Наче, — пирхає. — Я так розумію, що про весілля він так і не згадує?

— Не згадує, — стримую зітхання.

— Якийсь вірус у твого Вані, мабуть, забудькуватість передалася від Петровича.

— Не можу сказати, що я до божевілля хочу заміж, але хотілося б якоїсь визначеності.

— Поговори з ним, — знизує плечима.

— Не буду, принципово не хочу нав’язуватись. Якщо Ваня матиме бажання, він усе організує і зробить нормальну пропозицію. На весілля потрібні гроші, тому доведеться раціонально розпоряджатися спільним бюджетом, а не фітькати направо і наліво. Просити гроші у батьків я не збираюся.

— Тоді чекай, коли зірки стануть правильно, — підводиться, йде відносити свою тацю, а я таки зітхаю.

Розмови про весілля неприємно ранять жіноче самолюбство. Ми два роки живемо разом, і мені здається, що Ваня не збирається переводити наші стосунки на новий рівень, його все влаштовує.

Сірими весняними вулицями повертаємося до медичного центру, і до самого вечора часу на роздуми не знаходиться. Після останнього прийому кілька хвилин сиджу у тиші, складаючи думки на потрібні полички, потім збираюся і плетусь на маршрутку.

Втомилася. Початок весни якийсь депресивний та напружений. А ще сирість пробирає до кісток, постійно хочеться чогось гарячого і бажано з солоденьким. А може, мені просто не вистачає романтики? Все якось згасло і перетворилося на буденність. Ми більше не ходимо прогулятися нічними вулицями столиці, не зустрічаємо разом світанок, інколи навіть не говоримо весь вечір, кожен займаючись своїми справами.

Вдома тихо, Вані ще немає. Він повертається на годину пізніше, тому приготування вечері завжди на мені. А були часи, коли ми разом ставали готувати і чудово проводили вечір за спілкуванням. Щось зі мною не те. Мабуть, місяць у повні і мені кортить витворяти незрозумілі речі.

Як і передбачалося, вечір проходить в тиші. Ваня проводить його втупившись у ноутбук, а я — безцільно перемикаючи канали. Засинаю рано, дратуючись від його байдужості та прокручуючи у голові скажений день.

— Доброго ранку, — будить над вухом мугикання Вані.

— М-м-м, Вань, дай прокинутись, — прибираю його руку зі свого стегна.

— А я вже прокинувся, — шепоче у шию, торкаючись тіла під футболкою.

— Я рада, — скидаю його руку, сідаючи. — Дивно, що ти взагалі мене помітив. Я, між іншим, і вчора тут була. На цьому самому дивані.

— Кать, — обіймає мене за плечі, — я втомлююся.

— Розумію, я теж. Але ж поговорити ми можемо? Чи провести разом час за безглуздим серіалом? — не можу стримати образу.

— А навіщо за безглуздим? — перепитує весело.

— Ключовим було слово «разом», — зітхаю.

— Ну, Катю, — цілує у плече, — не гнівайся. Сходімо сьогодні кудись удвох? На романтичне побачення?

— Сьогодні побачення, а потім ти мене знову не помічатимеш весь тиждень?

— Тебе неможливо не помічати, моя руда бестіє, — поправляє волосся, ніжно проводить пальцями по шиї.

— Не називай мене так, я ж просила, — відхиляюся й встаю. Мене така кличка аж ніяк не заводить на романтику, швидше дратує, бо нагадує вислів з фільму.

— Добре, — теж дратується, падаючи на ліжко, — все не так. Може, для початку варто розібратися у собі, а вже потім висувати безпідставні претензії? — видає ображено.

— Може, — кидаю тихо й виходжу з кімнати.

Щоб не запізнитися ще й сьогодні, виходжу з дому раніше і навіть встигаю придбати баночку гречаного меду для заспокоєння нервів у перервах між прийомами. Люблю його  терпкість, легку гіркоту і довгий посмак.

Ранковий крос від зупинки, і на робочому місці я опиняюся на десять хвилин раніше потрібного часу. П’ємо з Кариною каву і беремося за справи. Робота психолога гарна тим, що свої проблеми та сумніви відходять на інший план у бажанні допомогти людям, які наважилися звернутися до спеціаліста. І нехай у мене не так багато досвіду у двадцять п’ять, але я постійно удосконалююсь і намагаюся допомогти кожному.

— Катю, — після обіду зазирає Карина, — на горизонті збираються хмари.

— Петрович збирає нараду? — відкладаю свої записи.

— Якименко прийшла.

— Тільки не це, — обпираюся чолом на долоню.

— Я сказала, що ти зайнята, але вона все одно чекає. Якщо дізнається Петрович…

— Так, я розумію, — зітхаю приречено. — Нехай зайде.

Схоже, я помилилася, вважаючи, що вона більше не з’явиться. Невже зуміла зібратися і піти проти забаганок чоловіка?

— Добрий день, Олено, — вітаюся, коли вона заходить.

— Вітаю, — її обличчя серйозне, поза напружена. — Я прийшла порадитись, — сідає на стілець навпроти мене.