Розділ 1 "Шикарний ранок"

Катя

Цок-цок-цок… Мої швидкі кроки відлунюють у скронях тривожними дзвіночками. Я катастрофічно спізнююсь. За п’ять хвилин прийом, а я ще не навчилася літати чи переміщатися у просторі за клацанням пальців. У руці озивається мобільний. Міцно стискаю його пальцями, стримуючи бажання зронити нецензурне слово.

— Так, Карино, — важко видихаю у слухавку.

— Катю-ю-ю, — протягує тихо, — ситуація напружена. Рівень небезпеки помаранчевий. Як мене чути? По-ма-ран-че-вий.

— Я біжу, ще кілька хвилин.

— О, Петрович прийшов, — мугиче тихо. — Рівень небезпеки червоний. Червоний. Як мене чути?

— Зрозуміла. Мені сьогодні кранти, — приречено зітхаю, відхиляючи виклик.

Так і знала, що спізнюся. З самого ранку усе пішло не за планом. Спочатку виявилося, що гарячої води немає, бо Ваня уявив себе дельфіном. З кавою усе сталося навпаки — я обпекла язика, а на додаток взула чобітки на підборах. Порада дня: ніколи не взувайте підбори, якщо спізнюєтесь.

Пришвидшую кроки і мчу на всіх парах до переходу. Ще не зустрічала такого повільного світлофора. Їх хтось перевіряє взагалі? А якщо для когось і секунда має значення? Дідько! Петрович взагалі невчасно навідався. Що йому сказати? Знову маршрутка поламалася? Не повірить. Перебігаю дорогу, хекаючи, наче гонча собака. Один в один, тільки слина не капає. Не знаю, як раніше на роботу добиралася Віка, але мені такий темп не підходить.

Спорт — це здоров’я, казав колись мій дід Степан, але у мене після такого кросу виникають абсолютно протилежні думки. Я так гучно дихаю, що хлопець, обганяючи мене, обернувся перевірити чи не помираю.

Ще кілька метрів… Кілька кроків…

— Ай! — прямо переді мною вискакує велосипедист. Відскакую, врізаючись плечем у стіну будинку. — Гівнюк, — кидаю йому вслід, поправляючи сумку. — Як болить, — шиплю роздратовано. І навіть не перепросив. Затримався б він хоч на хвилинку, я розповіла б правила поведінки у громадських місцях, а від його велосипеда одні гаєчки лишила.

Шикарний ранок, навіть додати нічого. На роботу вже можна не ходити. Ліміт емоцій на сьогодні вичерпано.

— Привіт, — киваю Карині.

— Я сказала, що ти у вбиральні, — підхоплюється з місця.

— З мене шоколадка, — бурчу на ходу. Навряд чи це мене врятує від Петровича, але за допомогу вдячна.  

— Тебе вже чекають, — говорить в спину.

— Хто? — зупиняюся, схрещуючи пальці.

— Якименко, — в її очах співчуття, ця жінка вже дістала всіх.  

— У тебе буває відчуття, що десь оступилася? — запитую з розпачем.

Я дуже рідко плачу, але зараз не проти зронити сльозу. Хто підкаже, як її видавити?

— Вибач, я не мала виходу.  

— Краще нехай мене розірве розгніваний Петрович, — настрій остаточно падає. Я не витримаю її скиглення. За що мені таке покарання? Де я накосячила? Готова спокутувати провину у подвійному розмірі.

— Доброго ранку, Олено, — заходжу до кабінету. Кидаю сумку, сідаю у своє крісло. — Вибачте, — дивлюся на її ображене обличчя, — мене ледь не збив велосипед.

— Сподіваюся, усе добре? — запитує байдуже.

— Так, жива. Як ваші справи? Вдалося поговорити з чоловіком?

— Поговорити? Та він просто нестерпний, — заводить свою звичну пісню.

З цього моменту хотілося б надягнути навушники та увімкнути улюблений плейлист, але не можна. Така вже у мене робота — бути жилеткою.

Загалом, я люблю свою професію, але саме з Оленою щось пішло не так. Мене дратують її необґрунтовані скарги. Таке відчуття, що у неї немає подруг, щоб зібратися і попліткувати. Інколи навіть слова не дає вставити за своєю безглуздою балаканиною. Сьогоднішній прийом не відрізняється від попередніх, жінка говорить сама з собою, а я просто киваю, позираючи на годинника і рахуючи хвилини до завершення нашої зустрічі.

— І тоді я озвучила свою умову, — заявляє гордо.

— Яку? — поняття не маю, що вона могла вигадати.

— Якщо він сьогодні не приєднається до нас, я подам на розлучення, — дивиться на годинника, невдоволено стискаючи вуста.

— Олено, — стримую зітхання, — не кожен чоловік погодиться відвідувати психолога. — До того ж ми з вами домовлялися… — не встигаю договорити, бо двері відчиняються і на порозі виникає кремезний чоловік. Насуплений. Непривітний. Я одразу розумію, хто він, бо Олена дуже вдало описала свого чоловіка. Він мовчки заходить, зачиняє двері, бере стілець біля стіни й сідає поряд зі своєю дружиною. Тільки тоді звертає на неї похмурий погляд. Олена ж з його появою витягнулася як струна.

— Ну? — розноситься кабінетом його грубий голос. — Де твій психолог?

— Катерина Валеріївна, — Олена нервує, ще хвилину тому вона поводила себе інакше.

— Хм, — на мене звертають крижаний погляд блакитних очей. — І ти справді вважаєш, що студентка, яка ще вчора ходила пішки під стіл, чимось допоможе? Лєн, ти взагалі розум втратила? — запитує хамовито, з докором, а я навіть не знаю на що перше реагувати.

— Паш, — вперше бачу Олену такою розгубленою. Вона ходить до мене близько місяця, два рази на тиждень, тому її характер я встигла вивчити.

— Я попереджала вашу дружину, що не працюю з парами, — своїми словами змушую його подивитися на мене. Неприємний зверхній погляд сканує наскрізь, але я й не таких неадекватів витримувала.

— А те, що ваше базікання нічим не допоможе, теж попереджали? — питає, дивлячись у вічі.

— Якби хтось мав сміливість говорити про проблеми вдома, ми не зібралися б тут, як ви висловилися, базікати, — промовляю спокійно.

— Тоді у таких… Кхм, спеціалістів як ви, — протягує повільно, — не було б роботи.

— Знайшли б іншу, — не відводжу погляду. Думає, що розгублюсь?

— Ну, скажіть що-небудь? Як врятувати шлюб, який нікому не потрібен? — кладе ногу на ногу, легко всміхаючись. Єхидно так, наче приготувався словесно задавити і морально принизити. Але час грає на моєму боці, остання хвилина прийому добігає кінця.