Гірке золото

Вікторія не носить золотих прикрас. І не тому, що золото їй не личить чи не подобається. Вона переконана: цей дорогоцінний метал не приносить щастя.

Із кожною золотою річчю пов’язана своя окрема історія.

Перстень, подарований тіткою на весілля, одразу вкрали у студентському гуртожитку.

Із пари чудових золотих сережок, ради яких уперше проколола вуха, залишилася тільки одна. Другу загубила в туристичному поході. Скільки тоді було плачу! Бо ж навіть місяць у них не походила! Уся їхня група навколішках обнишпорила траву навколо усіх наметів. Та все марно. Очевидно, сережка висковзнула з вуха десь по дорозі. Тоді, як вони під’їздили до місця відпочинку на критій вантажівці. Шарпнула десь попри вухо ременем із наплічника. Та, що вже тепер говорити!

Згодом у вухах Вікторії знову поблискувало золото. Дівчина любила і вишукане вбрання, і прикраси. Та й ці сережки виявилися нещасливими. В одній із них швидко й несподівано перетерлась перетинка, на якій кріпилася красива підвіска у формі березової сережки, і Вікторія навіть не знає, де й коли могла її загубити. Тож знову розбита пара: залишився лише її нещасливий залишок. Сережка-інвалід.

Так і зберігала жінка осиротілі дві різні сережки: кожна з них по-своєму красива, але обидві без пари.

Золотому ланцюжкові пощастило більше: хоч порвався та, благо, що помітила це вчасно. Тож тепер ще й ланцюжок, а з ним і кулон у вигляді витіюватої літери «В» – «Вікторія» тепер лежали у шкатулці разом із сережками.

Була там іще й обручка. Її нещаслива шлюбна обручка. Вікторія ніколи вже її не носитиме. Адже, подарована на щастя, ця річ насправді щастя не принесла. Шлюб виявився невдалим – пожили вони з Сергієм три роки, сварилися-сварилися та й розлучилися. Хотіла її продати та подруга відраяла: „Нехай буде. Колись же вийдеш заміж. Згодиться”. Вікторія ж останнім часом стала забобонною. Нехай полежить та злощасна обручка, однак у другому шлюбі вона її вже нізащо не носитиме. Речі мають свою енергетику і таки впливають на нашу долю. Вікторія вже не пригадує, чи їй про це хтось казав, чи десь вичитала. Та вона у це вірить. Переконана, що це і справді так.

Був у Вікторії ще й золотий годинник. Диво з див! Вишуканої форми ювелірна робота. Лежав просто неба, на людній міській вулиці. У когось, мабуть, розірвався на шиї ланцюжок. Як на те, тією вулицею йшла Вікторія, помітила кулон з годинником посередині й підняла. «Яка краса! І цілий-цілісінький. Не розбився». Спохватилась було наздогнати людей, що йшли попереду. Та поки милувалася годинником, ті чи вже й не ті перехожі вже встигли відійти надто далеко. Ззаду підходили інші люди. А годинник такий гарний! У Вікторії ніколи не було такого. Що робити? Не лишати ж на тротуарі. Взяла.

Та недовго ним втішалася. Навчала ж мама ще у дитинстві:

– Ніколи нічого не бери на вулиці. Воно – чуже. І щастя тобі не принесе. А тільки клопіт. А, може, й біду. Бо ж та людина, що цю річ загубила, неодмінно за нею шкодуватиме, шукатиме. Або ж іще повторювала не раз:

– Як прийшло, так і піде.

Так сталося і з цим годинником. На сестриному весіллі Вікторія необачно залишила його на столі. А хтось із гостей не втримався від спокуси і в суєті, очевидно, тоді, як правили викуп за молоду, непомітно поклав до своєї кишені.

Тож усе, що залишилося у Вікторії від золота, донедавна спокійнісінько лежало у заповітній шкатулочці та очікувало на свого ювеліра.

Тепер же шкатулка була абсолютно порожня. Вікторія ж навіть розповісти про те, що з нею трапилося, нікому не може.

***

Із молодим священиком, отцем Петром, Вікторія випадково познайомилася в бібліотеці. Розмовляли про духовність, сучасне молоде покоління, яке потрібно навертати до Бога. Отець Петро був новим священнослужителем: тільки-но розпочав працювати в новозбудованій та недавно висвяченій церкві. Трохи попрацювавши після закінчення хорового відділення інституту культури у сільському клубі, Петро вирішив, що у священика життя набагато краще. Недовго думав та й пішов навчатися в духовну семінарію.

При усій зовнішній привабливості та ерудованості молодого священнослужителя, жіноче око все ж запримітило деяку неохайність в одязі. Враження, що людина з дороги, навіть кілька днів на перекладних, не маючи змоги помитися та поміняти одяг.

Так, власне, і було. Бо новий батюшка розповів, що сьогодні тільки приїхав з одного сільського приходу, де на Святу Трійцю виникла потреба замінити колегу, що захворів. У їхнє місто його призначили на постійну роботу в новому Свято-Покровському соборі, але помешкання він собі ще не знайшов.

Що могла запропонувати йому Вікторія? Вона й сама мешкала на квартирі. Навіть, коли б і мала власне помешкання, то навряд чи запросила б до себе першого стрічного, та ще й батюшку. Жила ж бо самотньо. Отож поспішила розпрощатися.

Увечері несподіваний дзвінок у двері. Хто б це мав бути? Жінка нікого не очікувала. Відчинила – і очам своїм не повірила – на порозі стояв отець Петро.

– Як ви мене знайшли і... що вас сюди привело? – Спантеличено запитала Вікторія. Прихід малознайомого гостя у вже досить пізню вечірню годину не віщував нічого доброго. Жінка була цим візитом стривожена й не знала, як же їй вчинити: впустити непроханого гостя до хати, чи з огляду на пізній час, вибачитись і спровадити його геть. Проте Петро не дав їй оговтатись:

– А це неважко було вичислити. Запитав у бібліотеці, де ви працюєте, а на роботі дали вашу адресу. То, може, все-таки увійдемо? Не очікуючи згоди Вікторії, Петро впевнено ступив на поріг, зачиняючи за собою двері.

Вікторія в ту мить не усвідомлювала, яку фатальну помилку робить. Якийсь черв’ячок сумніву всередині ворушився, проте заспокоїла себе тим, що спілкувалася з цим чоловіком сьогодні вдень і була переконана, що його розповідь про себе, свою невлаштованість – таки правда. Може, людина прийшла до неї через безвихідь? Може, у нього крім неї і справді немає знайомих у чужому для нього місті? Не по-християнськи буде виставити священика за двері. Вона мусить щось придумати.