Розділ 8

Іві зателефонувала Рону, і він швидко під’їхав, щоб забрати дівчат. Вони знову вирушили до «Мілки» — Вінні залишила там свою машину, а Лара хотіла перевірити, чи все гаразд із її тістечками перед тим, як їхати додому.

Рон підвіз їх на парковку біля кав’ярні і вимкнув музику що всю дорогу грала і веселила дівчат новими піснями з різних країн. Вони з студентських років взяли собі звичку слухати подкасти про  музику на фоні як прибирали чи щось робили, і там є їх улюблена рубрика музика країн світу. Вони залюбки зробили собі улюблену підбірку і постійно слухають її коли кудись разом їздять.

— Добре, дівчатка, ми з Роном уже поїдемо. Нам ще потрібно дещо зробити… так, котику? — грайливо й багатозначно посміхнулась Іві до Рона.

Дівчата переглянулись, миттєво зрозумівши прозорий натяк, і, сміючись, швидко вистрибнули з машини.

— Які вони милі… Я теж хочу такі стосунки, як у них, — мрійливо сказала Лара, проводжаючи поглядом автомобіль.

— Знаю, люба. Але наша Іві — не така, як ми, — зауважила Вінні. — Вона мала купу партнерів і постійно в пошуках себе. А ти хочеш знайти ідеального принца з якоїсь книги. Так не буває, Ларо.

— То, мабуть, я візьму в тебе ті книги, в яких ти сама іноді ховаєшся, і шукатиму його там. А якщо серйозно, я живу кухнею більшість часу — і хочу, щоб мій партнер поділяв цю пристрасть. А не так, як мій колишній Нік, який постійно підколював мене через мою пристрасть, що я за цього гладка, і навіть говорив що я крім солодощів нічого в голові не маю. 

— Він мудак, Лар, ти ж знаєш. Ти ідеальна, і байдуже, що кажуть інші про нашу вагу чи тілобудову. У нас ще будуть принци! — Вінні весело засміялась і додала: — У мене — з розмахом крил десять метрів і великим… ну, ти зрозуміла. А у тебе — на «Порше», брутальний бородатий мачо з круасаном у руці й квитком до Італії, про яку ти так давно мрієш.

Дівчата, хихочучи, зайшли до «Мілки» — і раптом застигли на порозі.

Дін лежав на підлозі в роликах, повністю облитий капучино, а на голові в нього красувалося розплавлене маршмелоу. За барною стійкою Раєн реготала так, що сльози текли по щоках.

— Що трапилось?! — хором вигукнули дівчата, кинувшись допомагати хлопцеві підвестись.

Дін із насупленими бровами і стиснутою щелепою сердито дивився на сестру. Здавалося, він був готовий прибити її просто зараз.

— Ця божевільна, — кивнув він у бік Раєн, яка все ще не могла зупинити сміх, — вигадала нову «концепцію»: подавати напої на роликах. Я їй тридцять разів казав, що погано на них їжджу, але вона вперлась спробувати новий концепт! Чому мені дісталася така вперта катастрофа, а не нормальна сестра?

— Вставай, ходімо, я тобі допоможу, — Лара співчутливо простягнула йому руку.

— Ні, дякую, я сам. З цим соромом і так доведеться жити. Я про Раєн, якщо що, — буркнув він, намагаючись підвестися.

Він нарешті зняв ролики й у різнокольорових шкарпетках — одна була яскраво-червона, інша насичено-зелена — шкутильгаючи, попрямував через усе кафе до вбиральні.

— Чому він у різних шкарпетках? — здивувалась Лара, дивлячись йому вслід.

— Він або загубив однакові, або він активіст і так підтримує людей із синдромом Дауна, — швидко припустила Вінні.

— Оу… Я не подумала про це одразу. Щось чула про таку акцію, але не звертала уваги. Дякую, що нагадала, Вінн. 

Раєн, почувши їхню розмову, вийшла з-за стійки й тихо сказала:

— У нашого кузена синдром Дауна. Дін часто його навідує, він обожнює проводити з ним час. Коли родина зайнята, просять саме Діна поседіти з ним. І він завжди одягає ці різні шкарпетки для Джона — хлопчику це неймовірно подобається, це їхній маленький ритуал. До речі, сьогодні після зміни Дін якраз їде до нього.

Дівчата миттєво зашарілись від ніяковості.

— Ой, як незручно вийшло, що ми це обговорювали… — прошепотіла Лара.

— Все добре, не переймайтесь, — тепло посміхнулася Раєн. — Краще занесіть Діну його чисті речі, бо він у цьому творчому безладі геть про них забув, а я не можу залишити касу. Ось ключі: в кабінеті, у шафі, лежать чорні штани і біле поло. — Вона вклала ключі Ларі в руку.

— Я допоможу Раєн тут прибрати, а ти йди до Діна, — підмигнула Вінні.

— Ну гаразд, — зітхнула Лара й рушила до службових приміщень.

Вона стиснула в долоні ключі з брелком у вигляді сови і попрямувала до кабінету. Швидко відчинивши двері, дівчина увійшла всередину й зацікавлено озирнулася. Маленька кімнатка виглядала дивовижно затишно: збоку стояла шафа, посередині, біля великого вікна — темно-коричневий дерев’яний стіл, на якому було розкидано стоси паперів і стояв ноутбук. Стілець у тон меблів нагадував геймерське крісло. Але найбільше Лару вразила велика кількість вазонів — найрізноманітніші рослини мальовниче обплітали кімнату, мов зелені ліани. Стіни ніжно-блакитного кольору додавали простору гармонії та спокою. Це було зовсім не схоже на вибуховий і драйвовий стиль Раєн — кабінет явно облаштовував Дін під себе. Лара мимоволі нахмурилась: цей похмурий хлопець, виявляється, дбав про квіти? Це зовсім не в’язалося з його колючим образом бабія. 

Швидко підійшла до шафи, взяла потрібний одяг, зачинила кабінет і попрямувала до вбиральні. Вона обережно штовхнула важкі двері й завмерла на порозі, миттєво відчувши, як у маленькому замкненому просторі пахне вологою, кавою та розігрітим чоловічим тілом.