Розділ 6

Ранок, що почався з хаосу, настав занадто швидко для Лари. Сьогодні — перший день продажу її смаколиків у «Мілці», і дівчата домовились прийти на каву, щоб підтримати. Все мало бути ідеально. Але о восьмій, коли Лара вийшла забрати посилку з Amazon, кур’єр передав їй ще й офіційного листа:

«У зв’язку з підозрою на махінації з банківською карткою, просимо з’явитись до 9:00 у відділення. У разі відсутності — картку буде заблоковано».

Лара застигла. Її серце гупало, як барабан. Їй потрібно було негайно доставити десерти в кав’ярню, яка відкривалась через годину. А ще — банк, лист, загроза блокування. І жодної допомоги поруч.

Вінні не встигне приїхати з-за міста. Іві поїхала з Роном — обирати нову локацію для весілля. Їхній попередній ресторан закрили на ремонт після того, як п’яний гість в’їхав у нього машиною, зносить все навколо. На щастя, ніхто не постраждав, але всі бронювання скасували. Тепер наречені їздили по місту, шукаючи щось краще.

— О чорт… — Лара металась по квартирі. — Що робити? Їхати в «Мілку»? Встигнути в банк, до якого їхати на інший кінець міста? Я вже одягнена в спортивний костюм, але часу обмаль, щоб надягти щось більш офіційне.

Вона набрала гарячу лінію таксі.

— Доброго дня, мені дуже швидко потрібна машина на Мелен-стріт, 21.

— На жаль, пані, всі машини зайняті. Очікування — хвилин двадяать, можливо більше.

— Чорт! Я не встигну! — вигукнула Лара, розмахуючи руками. — Що робити, що робити… думай, Ларо!

Вона кинулась до телефону. — Дзвоню Раєн! Блін, я не маю їхнього номера. Що за день такий…

І тут — спалах пам’яті: «Одна з клієнток казала, що працює в банку…» Лара кинулась до коробки з рецептами, де зберігала «всяке корисне». Знайшла. Олена. Відділ безпеки банку. Приватний номер.

— Будь ласка, будь ласка, візьми слухавку… — бурмотіла Лара, набираючи номер.

Олена відповіла. Лара швидко пояснила ситуацію, майже не дихаючи.

— Я перевірю. Якщо це помилка — картку не блокуватимуть. Але краще з’явитись до десятої.

— Ви — янгол, — видихнула Лара. — Я вам мафін привезу. З фісташкою.

І тут Лара згадала: одна знайома розповідала про сервіс доставки, який займається перевезенням продуктів — з квартири до кав’ярні, з кухні до клієнта. Не просто таксі, а саме для їжі. Вона кинулась до телефону, відкрила додаток, ввела адресу «Мілки» та свою і натиснула «замовити».

«Кур’єр буде за 7 хвилин».

— Дякую, всесвіт, — прошепотіла, вже запаковуючи коробки.

План був простий:

1. Відправити тістечка в «Мілку» — щоб вони встигли до відкриття викласти асортимент.
2. Сама — поїхати в банк, вирішити питання з карткою.
3. Потім — миттєво назад у кав’ярню. Встигнути до першої хвилі клієнтів. До тих, хто повірив у неї.

Вона застібнула куртку, перевірила коробки, ще раз глянула на телефон — і вибігла назустріч кур’єру. День тільки починався, а вже здавався марафоном.

Кур’єр приїхав точно за сім хвилин. Лара вискочила назустріч, передала коробки, перевірила адресу — «Мілку», вказала ім’я Раєн як контактну особу.

— Будь ласка, обережно. Там фісташка, шоколад і трохи моєї душі, — сказала, усміхаючись крізь напругу.

Коли машина рушила, вона видихнула. «Половина справи зроблена». Вона повернулась у квартиру, схопила маленьку коробочку — обіцяні мафіни для Олени з банку. Добре, що Лара завжди готує з запасом.

— Тепер — банк. Потім — назад у «Мілку». Я маю бути там, коли відкриють двері.

Вона застібнула куртку, перевірила телефон, і вже за хвилину мчала вулицею в метро, стискаючи коробку з мафінами як талісман. Олена зустріла її біля входу, усміхнена, з кавою в руках.

— Ви — пунктуальна. І з мафінами. Це вже плюс.

— Я просто не хочу, щоб моя картка зникла в чорній дірі, — видихнула Лара.

Олена провели її до кабінету, ввела дані, щось перевірила.

— Це была помилка. Система зреагувала на незвичну транзакцію. Але все вже чисто. Можете дихати.

— Я вже дихаю. І плачу всередині. Від полегшення.

— А я — їм смачнющий мафін. І думаю, що ви — чарівниця.

— Дякую, — усміхнулась Лара.

Тепер — назад у «Мілку». Там на неї чекає вітрина. І, можливо, трохи хаосу.

У «Мілку» першими приїхали Вінні, Іві та Рон. Вони хотіли зайняти столик, зробити кілька фото і підтримати Лару в її перший день. Але щойно переступили поріг, як щось здалося не так.

— Стоп, — сказала Вінні, зупинившись біля вітрини. — Це… це не її.

— Що не її? — перепитала Іві, нахиляючись ближче. — О ні. Це точно не Лара.

— Де фісташка? Де сердечка? Де наші блакитні коробки? — голос Вінні підвищувався з кожним словом. — Дін! Де Дін?!

Дін вийшов з-за стійки, тримаючи рушник.

— Привіт! Ви вже тут. Все готово, як домовлялись…

— Як домовлялись?! — Вінні вже стояла перед ним. — Покажи коробки. Ті, в яких це приїхало.

— По-перше, збав тон, — сухо перебив її Дін, зсунувши густі брови й кинувши рушник на стійку. — А по-друге, я сам бачу, що це не випічка Лари. Мені зранку кур'єр мовчки всунув ці коробки, а в мене запуск кавомашини й черга постачальников. Зараз принесу те, в чому воно приїхало.

Він зник на кілька хвилин і повернувся з трьома білими картонними коробками без жодних позначок.

— Це не Лара, — сказала Іві тихо, але впевнено. — Її коробки — блакитні. З наліпкою. З логотипом її сторінки. Їх робила Кріс. Ми б не переплутали.

— Дін, — сказала Вінні, уже не стримуючи емоцій. — Це не те, що ми вам привозили вчора! Це не її десерти! Це якесь… лайно!

— Я вже зрозумів, — Дін виглядав зосередженим і роздратованим через помилку служби. — Хтось наплутав із доставкою.

— Складай назад до коробок усе це, — різко сказала Вінні. — Хай забирають. А нам везуть наше.

— Вже згортаю вітрину, — коротко кинув Дін, починаючи швидко переставляти тарілки. — Але що ми будемо продавати? Люди вже йдуть…