Розділ 3

Ранок настав занадто швидко. Сни цієї ночі не турбували Лару — вона взагалі сумнівалася, що встигла глибоко заснути, адже в голові безупинно крутився лічильник часу. Найбільше вона боялася банально проспати.

Лара підхопилася на ноги на світанку, коли за вікном ледь сіріло, щоб закінчити десерти, які не встигла завершити напередодні. На сьогодні, як на зло, випало кілька замовлень від друзів — тортик, капкейки — і, головне, та сама доленосна зустріч у кав'ярні, де вона мала виступити в ролі потенційної постачальниці.

Рівно о дев’ятій ранку у двері подзвонили — заїхали по торт «Снікерс». Важка чотири кілограмова коробка, що призначалася як подарунок на ювілей, нарешті перекочувала до рук замовника.

Хоч Лара й не вважала себе професійною кондитеркою, бо вона не має освіти та друзі постійно атакували її повідомленнями з проханнями спекти щось на свята, для родичів чи просто «якийсь твій фірмовий шедевр до чаю». Її випічку завжди хвалили, але всередині неї все одно сидів маленький шкідливий голосок, який шепотів, що домашнє захоплення ніколи не переросте у щось серйозне.

Можливо, саме тому вона досі не називала себе кондитеркою без внутрішнього «ну, не зовсім». Для друзів вона просто Лара, яка добре пече. Для себе — дівчина, яка одного разу навчилася  готувати смаколики і тепер чомусь вирішила, що може замахнутися на щось більше. 

Вона нервово перевіряла щільність картонних коробок для «Мілки», хоча чудово знала, що вони витримають вагу. Просто пальцям було потрібне заняття. Сьогодні її десерти мали оцінювати не друзі, які знали її давно й могли похвалити навіть невдалий експеримент, а люди, яким абсолютно байдуже, скільки ночей вона провела біля духовки.

Їм буде важливий тільки результат.

Лара втретє провела долонею по кришці коробки й завмерла. Найбільше її лякає навіть не можлива відмова. Вона боялася того, що ця відмова скаже про неї саму.

Якщо шеф «Мілки» скуштує її десерти й скаже, що вони недостатньо хороші, Лара вже не зможе сховатися за звичним «я просто печу для друзів». Вона змушена буде визнати, що, можливо, усі ці роки сама вигадувала собі мрію, яка ніколи не стане чимось справжнім.

А почалося все з тієї абсолютно несподіваної розмови в кав'ярні.

Минулого тижня Іві зібрала всю їхню банду в кав'ярні на розі Денфорт-авеню, щоб попередити про дівич-вечір і обговорити перші весільні деталі. Саме тоді на світ божий і з’явилася ця божевільна пропозиція — виставити Ларину випічку на професійну вітрину.

Кафе «Мілка» було невеликим, але неймовірно стильним. Лара одразу закохалася в його інтер'єр: глибокі фіолетові акценти, теплі дерев’яні поверхні й величезні вікна, крізь які всередину лилося м’яке денне світло. Стеля була темною, а з неї спускалися витончені підвісні світильники кольору стиглої сливи, що кидали затишні янтарні кола на столики. На поличках уздовж стін акуратно тіснилися керамічні чашки, скляні банки з кавовими зернами, блискучі френч-преси та горщики з пишною зеленню. Усе це виглядало не як штучний декор, а як жива, органічна частина цього простору.

У самому кутку, прямо біля касового апарату, привертала увагу стійка з випічкою. Під теплими лампами скляної вітрини виблискували пухкі круасани, кілька рум'яних мафінів та повітряні профітролі. Виглядали вони апетитно, але від одного погляду на полиці ставало зрозуміло: асортимент тут бідний, а самих десертів катастрофічно мало для такої великої кількості покупців. Вітрина виглядала напів порожньою, хоча день лише починався. Поки дівчата сиділи, Лара помітила, як бариста вже втретє винувато розводив руками перед клієнтами, ковтаючи розчароване: «Вибачте, круасани з шоколадом уже закінчилися».

За напівпорожньою вітриною височіла масивна кавомашина, а за нею працював високий, широкоплечий чоловік у вугільно-чорній сорочці з підкоченими рукавами та потертій шкіряній фартуху. На його руках темніли татуювання, які частково ховалися під тканиною рукавів. Він упевнено працював із кавомашиною, зосереджено виконуючи одну операцію за іншою, майже не відволікаючись на гамір навколо. На шиї висіли навушники, з яких крізь шум кав'ярні ледь пробивався глухий біт. 

Того дня майже всі столики були зайняті, біля стійки постійно крутилася черга, а дівчата в кутку зсунули разом два столи — бо місця для їхніх планів було катастрофічно обмаль. Вони голосно реготали на весь зал, розглядаючи купу весільних брошур, зразків тканин та глянцевих журналів, розкладених між горнятами з кавою та тістечками.

Густий аромат свіжої кави змішувався з солодкою ваніллю, гарячою карамеллю і ледь помітною гірчинкою кориці. Лара тоді на мить заплющила очі й подумала, що це місце пахне точнісінько як її найзаповітніша мрія.

Їй подобалося саме це відчуття — коли навколо люди платять за те, що хтось створив власними руками. Не просто хвалять за столом, не беруть шматочок «бо Лара ж принесла», а приходять сюди саме за цим. Вона ніколи не зізнавалася подругам, наскільки сильно хотіла одного дня побачити свої десерти за скляною вітриною й знати, що вони там не через чиюсь доброту.

Саме тут, тримаючи в руках теплі чашки, вони вперше обговорювали солодощі, які Лара збиралася приготувати для Іві.

Вінні, як завжди, підійшла до справи з максимальною серйозністю: витягла з сумки ноутбук, без церемоній розсунула чашки й за хвилину на екрані з’явилася Кріс. Їхня подруга, яка зараз жила в Анкарі й не могла прилетіти, все одно мала власну, залізобетонну думку щодо всього, що стосувалося цього весілля. Дівчата тицяли в камеру фотографії локацій, сперечалися через колір серветок, фасон суконь і навіть відтінок стрічок на келихах.