Гривко, який пахнув кропом

Того ранку весь Липовий ліс прокинувся від жахливого звуку. Він долинув десь із-за Кривого яру, глибокий і гуркотливий, ніби хтось котив небом порожню діжку.

Білки попадали з гілок. Їжак Пилип закотився в кущ ожини й довго звідти не вилазив. Дятел затнувся посеред пісні та так і завмер із розкритим дзьобом.

— Грім! — запищали синиці.

— Землетрус, — буркнула стара жаба й пірнула глибше в калюжу.

Але то був не грім і не землетрус. То бурчало в животі вовчика Гривка.

Гривко був найбільшим вовченям у зграї. Лапи мав, як лопати, хвіст — як віник із хмар, а очі зелені, мов мох після дощу. Усе мав, що належить мати справжньому вовкові, крім одного: він ніяк не міг упіймати обід. Не тому, що бігав повільно. А тому, що кожен заєць, побачивши його, дивився такими круглими, переляканими очима, що Гривкові ставало соромно, ніби це його збираються з'їсти.

— Знову з порожніми лапами? — Дядько Сіроманець, ватажок зграї, дивився на нього згори, як на дивну пляму на килимі. — Вовк, який соромиться їсти, — це, вибач, чайник без носика.

Вовченята захихотіли. Гривко опустив вуха. Йому було жарко від сорому й холодно від голоду одразу, а така суміш, скажу вам, дуже неприємна. Він мовчки розвернувся й пішов у ліс.

На галявині, де пахло грибами й мокрим листям, він таки натрапив на зайця. Сірого, худенького, з вухами, що тремтіли, мов два листочки на вітрі.

Заєць побачив вовка, тихенько сказав «ой» і впав на траву лапами догори.

— Агов! — розгубився Гривко. — Ти що, помер?

— Ні, — прошепотів заєць, не розплющуючи очей. — Я знепритомнів. Це зовсім інше. Це майже по-науковому.

Гривко не знав, що робити з непритомним зайцем, тому почав обмахувати його хвостом. Заєць розплющив одне око.

— Ти мене їстимеш?

— Не знаю, — чесно відповів Гривко. — А ти смачний?

— Ні! Дуже ні! — заєць аж підскочив лежачи. — Я жилавий, гіркий і ще колючий!

— Ти пухнастий.

— Ну, це вже наклеп, — ображено сказав заєць і від образи на мить забув боятися. — Мене звати Пуп'янок, до речі.

І тут живіт Гривка знову гримнув так, що з найближчої сосни посипалися шишки. Пуп'янок упав удруге.

— Вибач, — зітхнув Гривко. — Це не я. Це він. Живіт. Він мене теж не слухається. Я не хочу тебе їсти, чуєш? Мені від самої думки погано. Але їсти все одно хочеться.

— Хто тут грає на барабанах без дозволу? — Із кущів, пихкаючи, виліз їжак Пилип із казанком у лапах. Він був заклопотаний і трохи колючіший, ніж зазвичай. — А, це ти, вовче. Так я й думав. Сідай. Їж.

У казанку парувала запечена морква з кропом і краплею меду. Гривко недовірливо понюхав. Пахло літом, теплим хлібом і чимось домашнім, чого він не міг назвати. Він ліниво лизнув. Потім ще раз. Потім з'їв усю морквину, а за нею й другу.

Живіт замовк. А потім тихенько, задоволено замуркотів, як кіт на підвіконні.

— Це їстівне? — здивувався Гривко.

— Це їжа, — поправив Пилип. — Дивно, що ти питаєш.

Гривко довго мовчав, дивлячись на порожній казанок. Потім випростався й урочисто оголосив:

— Я більше нікого не їстиму. Я буду… — він пошукав слово, — овочевим вовком.

— Вегетаріанським, — підказав Пилип.

— Ве-ге-та-ріан-ським, — по складах повторив Гривко. — Звучить, ніби ліки.

Пуп'янок нарешті розплющив обидва ока й несміливо усміхнувся.

— Здається, я вже можу не непритомніти, — сказав він. — Принаймні сьогодні.

Але радість тривала недовго. Зверху зашурхотіло, і з гілки на них поглянули два величезні жовті ока. Це була пані Сова, найстарша й найрозумніша мешканка Липового лісу.

— Овочі — це добре, — прогуркотіла вона. — Але ти подумав про зиму, вовче? Ягоди закінчуються, гриби ховаються, а в Пилипа лише один казанок. Вовк без їжі взимку — це просто сумна сіра купка.

Гривко відчув, як у грудях щось холодно торкнулося серця.

— То що ж мені робити?

— Є одне місце, — Сова повільно поправила крило. — Дзвінка Долина за Туманним озером. Там живе ведмідь Юхим, а в нього найкращий город у лісі: гарбузи, що не бояться снігу, і квасоля, яка шепоче в стручках. Принесеш насіння, посадиш свій город, і їжа в тебе буде завжди. Але поспішай: сніг упаде за три ночі, і стежка зникне аж до весни.

— А чому ти кажеш про це мені? — спитав Гривко.

— Бо ти єдиний, хто спитав, — відповіла Сова й заплющила очі, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Коли Гривко повернувся до зграї, щоб попрощатися, дядько Сіроманець розреготався так, що аж упав на бік.

— Вовк на салаті! — вигукував він. — Це ж як дощ без хмар!

— Я піду й принесу насіння, — тихо сказав Гривко. Його лапи тремтіли, але голос не тремтів. Він сам здивувався.

— Я з тобою, — несподівано пролунало з трави. Пуп'янок стояв, ледве тримаючись на ногах, і смикав вухом. — Мені… мені просто цікаво, чи вовки бувають добрими. Одним словом, я перевіряю.

— А я візьму казанок, — додав Пилип. — Хтось же має вас годувати.

Першою перешкодою стало Болото Бурчало. Воно ніби сміялося: булькало, пирхало й видихало смердючі бульбашки, кожна завбільшки з яблуко.

— Тут є стежка, — прошепотів Пилип, показуючи на купини. — Тільки вона вузька. І тримає лише маленьких.

Пуп'янок перестрибнув легко, як пір'їнка. Пилип перекотився кулею. А Гривко ступив — і одразу провалився по груди.

— Ой! — вигукнув він і відчув, як болото тягне його вниз, повільно, упевнено, ніби ласкаво. Серце закалатало. Старий Гривко запанікував би й почав шалено битися. Але новий Гривко згадав порожній казанок і теплу моркву.

— Дихай, — прошепотів він сам собі. — Лягай. Лягай плазом.

Він розпластався на болоті, мов великий сірий млинець, і витягнув хвіст.

— Хапайтеся! — гукнув він.

Пуп'янок і Пилип вчепилися за хвіст і потягнули. Пилип пихтів, Пуп'янок упирався всіма чотирма лапами, а болото невдоволено чавкало, не бажаючи віддавати здобич. Нарешті Гривко виповз на купину, весь чорний, із зеленою ряскою на вухах.