перша і остання

                                                       "...ми говоримо, заважаючи чужі  гарні слова зі своїми  порядними, про те, що не чужо ні єдиному з нас, і  ціль наша  — розрада".

                                                                                       І.Бунін

У вікна бився сніг. Потяг, здавалося, качало бураном. І голос Гришати переходив у шепіт.

— Розгубленим і — навіть  — у сльозах я прокидався. І подовгу не міг відкинути з голови ковдри. Мені  — майже сорок років.  — Зіниці Гришати закотилися.  — Я більше не можу жити. Я, Сашо, хочу вмерти. Від гріха подалі.

Гришата їжачився. Щоки його блідли. І мені було страшно бачити його таким збудженим і блідим, як стіна сільської хати. І я раптом подумав, Гришата і схожий на сільську хату зі стріхою волосся, не то чорних, не то сивих.

Гришата взяв мене за руку.

Я мовчав.

 — Боюся, — продовжував він, — у мене приступи страху. Цей страх підстерігає мене скрізь. І вдома, і на роботі, і серед пиятик...

— Тобі просто треба відпочити, — перебив я його, — ти задохся між ними, адже так?

— Напевно. Мені краще одному. Мене дратує усі: чужий хтось, неочікуваний дзвоник телефону, гість без попередження... Навіть наша зустріч не радує.

— Ну, запік... — намагався я збити його убік іронії. — Жити треба так, щоб не було...

— Дурість. Мені, Саня жити набридло. От повір.

І Гришата уп'явся у вікно.

Буривій бив скло...

Гришата ховав сльози.

Якийсь час він мовчав. Мовчав і я, думаючи; от усі ми, совки взагалі любимо повпиватися горем...  Начебто побавитися своїм нещастям. Дикі ми кочівники...

Вила заметіль. Як виють собаки.

— Не бачу я виходу,  — відгукнувся він.

— Ну, так і не шукай його.

— Не перебивай, будь ласка. Моя проблема в тім, що я люблю своїх дітей, процвітаю в житті. На тлі загальної убогості. Знаєш,  — він знову схопив мене за руку, очі його косили. Було в них степове, дике.  — Коли я з нею познайомився, цвів бузок. І в неї було бузкове плаття... Вона пахнула бузком... Я пам'ятаю це як зараз. От потягну повітря ніздрями  — і вона. Тут.  — Він ударив себе по голові.  — Тут... І нікуди від її не дітися. Мені треба було вирішити: чи дружина чи вона. Вона  — теж заміжня. Наше сімейне життя протікало... Водою в степових ріках. Нудно. Буденно... У світлі, згоді. Не було просто приводу, чогось, щоб облегшити відхід з родин. Ні в мене, ні в неї. Ситуація  — болісна.

Гришата знову відвернувся. Кадик ходуном.

— Ти її не бачив... Вона  — не дарунок. Незалежності – хоч роздаровуй  — не убуде. Усі мої доводи втрачали перед нею всіляку логіку. Я немов п'янів... Коли вона була на відстані витягнутої руки, я не міг утримати себе, щоб не торкнутися її тіла... "У мене в мізках  — каша", — часто говорила і вона мені. Ніхто не мучив мене так. Бувало, прийду до неї  — ні «добридень», ні «присядь». Очі, мене не бачать, і тільки  — колючості. "Ти дурно грав те-те, схалтурив там-то і там-то..." І раптом: "Навіщо я тобі?.." Ах, Сашо, з глузду зійти.

— А що, вона розбирається на музиці?  — устиг я запитати.

— Та ні,  — обірвав знову мене він,  — ні, це мені в пику. Перукар. Перукар вона класний. Запис на місяць уперед. Подібно феї, вона може з виродка зробити пісню. Ти ж знаєш, на пустім обличчі і подряпина  — прикраса.  А скільки цих порожніх облич... От тільки з мене зробила морального Квазімодо... Ні, що я мелю. Ні, ні! От лежимо, у голові ще дзвоники, а вона: "Скажи що-небудь ніжне". А я, чи віриш, — немов прибитий. Як можна таке говорити? Адже людина в хвилини самого повного щастя мовчить... Я, наприклад. Боюся словом поквапити час, зруйнувати те блаженство, що ще звучить, живе. Там, десь... Ну, що отут скажеш... Ніколи, повіриш, не думав, що єднання з жінкою може бути таким повним. От вона, стомившись, говорить мені: «Ляж на мене». І перевертається спиною нагору. І я лягаю. І вона тягне пальці моїх рук з такою силою, немов я уповзти з нею, так, саме уполвти з нею кудись повинний. Я не зумію цього пояснити, але ми були єдиним цілим. Як це було чудово. І як це нерозумно звучить. Тепер...

— Та ні.— заперечив я.

— Безтілесно це все, от і нерозумно. Немає адже нічого звабливішого і страшнішого, ніж взаємозв'язок чоловіка і жінки. Я без її – «пів-ложки». Так вона виразилася одного разу. Непогано?

— Не нерозумно.

— Можливо. А я, чи віриш, тижнями, місяцями, роками шукав тих слів: теплих, розумних.  А їх, напевно, і у всій нашій літературі немає. Тих слів.

— Гришата,— сказав я,— ми просто начиталися російської класики. А це – те саме, що от красується ставок у покрові верб, і під'їжджає до нього такий-собі Достоєвський-екскаватор... І давай у нього поглиблюватися, шукати щиросердної глибини, докопуватися істини... І риє він. І піднімає із дна усяку твань, іл. І тече бруд по зубах ковша. Тече-тягнеться. І від чистого ставка — брудна калюжа, болото. А він усе черпає і черпає, з загадкової слов'янської душі всяку твань...  Дошукуватися змісту почуття? — запитав я скоріше самого себе,— щиросердного почуття? Для чого? Адже, яке прекрасне жіноче тіло, безодня їхніх очей, коли в них пристрасть, плинність їхніх рук. Так хіба потрібна ще глибина їхніх почуттів?