Розділ 1. Подаруночок із підступом

Я завжди знала: якщо щось загорнуто в три шари подарункового паперу, перев’язано стрічкою, бантом і блищить, як кришталеве серце з мультику — всередині точно щось дивне.

Але я не очікувала такого.

— З днем народження, Марточко! — зацвірінькала моя подруга Ліза й підсунула мені під ніс коробку розміром із коробку для туфель, але легку, як повітряна кулька.

— А чому вона така… пуста? — здивувалась я.

— Це просто тобі здається, — хитро всміхнулась Ліза. — Там цінна річ. Майже антикваріат.

Коли я нарешті дісталася до середини (після шурхоту паперу, обривання стрічки, заплутування в бантику і внутрішнього «ого, щось серйозне!»), я побачила…

гаманець.

Рижий. Шкіряний. Потертий так, ніби його колись їздою по асфальту тестували.

— Це… мій новий гаманець? — я намагалася не зареготати. — Тобто, ну… дякую, звісно…

— Це не просто гаманець, а з характером! — урочисто проголосила Ліза. — Це був татовий. Він казав, що цей гаманець навчив його не витрачати зайвого.

Іноді — навіть нічого не витрачати. Бо там просто нічого не було.

— О, чудово, тобто в мене тепер гаманець, який уже має досвід банкрутства?

Подруги вибухнули сміхом. Софія підморгнула:

— Може, там привид татових боргів живе.

— Та який привид? Там, мабуть, вже моль прописалася! — додала Настя.

Я взяла гаманець у руки. Він і справді був… хм… «харизматичний».

Теплий на дотик, з потертостями, схожими на зморшки. І мав специфічний запах: щось між кавою, старим портфелем і бухгалтерським кабінетом.

— Гаразд, — зітхнула я. — Назвемо його… е-е-е…

— Гриша! — викрикнула Ліза. — Бо виглядає як той дядько з сусіднього під’їзду, що завжди рахує копійки біля банкомату.

— Ні, — мовив раптом хтось тихо, глибоким голосом.

— Я — Григорій.

…Тиша.

Я витріщилася на дівчат. Вони витріщилися на мене.

— Хто це сказав? — прошепотіла я.

— Не ми! — в унісон.

Я подивилася на гаманець.

— Не може бути… — прошепотіла я. — Він що, говорить?

Гаманець ледве чутно хмикнув.

— Усе може бути, Марто. Особливо з фінансами.

І поки я сиділа з відкритим ротом, а подруги перешіптувались, чи це вже «фінансовий привид», чи просто переїла тортика, — я зрозуміла, що життя моє більше не буде таким, як раніше.

Бо в мене тепер був Григорій. Той самий. Гаманець. З голосом. І порадами.